Читати книгу - "Різник із Городоцької"

зміна дівиць, хай не така часта, саме зараз дала йому ще одну несподівану підказку. Бо коханки на годину мінялися, та історії всі вони розповідали однакові. Незалежно одна від одної, а отже — не брехали.

На повій нападали завжди.

У всі часи трудівниці найдревнішого ремесла ризикували зустріти клієнта, котрий проявить свою чорну натуру й вдарить дівчину задля свого задоволення та проти її волі. Комусь цього виявиться замало, й він легко скалічить курву, зламавши руку, щелепу чи понівечивши лице. А може й убити, хоч у ліжку, хоч просто посеред вулиці, затягнувши в двір. Моторошні історії про лондонського Джека-Патрача[39] чули навіть у Києві. Передруковуючи британську сенсацію та додаючи до неї вигаданих із власної голови подробиць, газетні писаки ставали знаменитими, а самі газети з подібними публікаціями продавалися швидше й більшими накладами. Львів у своїй підвищеній цікавості до таких новин від Києва, а також — Варшави, Відня, Парижа, Лондона чи Санкт-Петербурга задніх не пас. Криваві злочини, особливо — оповідані з перших вуст, і якщо дізнаєшся їх за дверима своєї безпечної затишної оселі, не дають людям спокою.

А якщо страждають повії, ревні віряни, батьки-матері пристойних родин, пані та панове літнього віку харчуються ними найохочіше. Адже роблять для себе єдино правильні висновки, які їм подобаються: грішниці самі обрали шлях гріха, за що дістали хай жорстоку, проте заслужену кару. Тож усякий раз, дізнаючись про насильство над повіями чи іншими мешканцями міського дна, обивателі зітхали спокійно.

Вважаючи себе істотами, вищими за цих нещасних.

Містяни готові платити за можливість дізнатися про нову сенсацію, і тут на сцену виходили особи, подібні до Януша Навроцького.

Вони продають обивателям товар, який самі ж виробляють.

Нормальний закон торгівлі.

Від думки, що газетяр справді полює на дівчат легкої поведінки, аби потім написати про це першим і лише заробити грошей, у Кошового сіпнулося віко сильніше, ніж зазвичай. Смикнуло так сильно, що моргнуло, заплющивши око повністю. Клим навіть на мить зупинився, стягнув із правиці рукавичку та заспокоїв тик не пучкою вказівного пальця, як завжди, а притуливши до лиця всю долоню й міцно притиснувши. Постоявши так, труснув головою й рушив далі.

Хода заспокоювала. Перевівши подих від здогаду, котрий насправді був не аж такий несподіваний, Кошовий знову привів до ладу розпорошені думки.

Так, повій калічили та вбивали раніше. Але досі ніхто, крім Навроцького, не публікував ці факти на перших шпальтах. Ще й детально розписуючи, ніби автор бачив усе на власні очі, опинившись біля тіла раніше поліції. Зараз Клим пригадав кілька його репортажів, прочитаних раніше, коли готувався витягти Лукана Різника з тюремної камери. Ще тоді звернув увагу: Навроцький майстерно володів пером, описуючи все так, що читач, попри власну волю, відчував своєрідний ефект присутності. Так глибоко занурити в історію може людина, наділена непересічним талантом, чого в Навроцького не забрати. Проте одного таланту тут замало: він брав докладними розповідями про кожну наступну жертву. Що означало лише одне: репортер добре знав кожну.

Знайомився перед тим, як винести свій вирок?

— Чом би й ні!

Фраза вирвалася, прозвучала голосно, і Клим помітив, як кілька перехожих озирнулися на дивного чоловіка, котрий говорить сам до себе на вулиці. Це трохи збентежило, і Кошовий навіть торкнувся краю капелюха, адресуючи вибачення першому-ліпшому, з ким зустрівся поглядом у сутінках на освітленій ліхтарем вулиці. Огрядний добродій світськи підняв капелюха навзаєм, чи то вітаючись, чи даючи зрозуміти: не переймайтеся, прошу пана, все гаразд. Знову кивнувши й відчуваючи себе круглим дурнем, Клим наддав ходи.

Уже біля своєї брами остаточно склав картину, не маючи сумнівів щодо її правдивості.

Януш Навроцький не отримує відомості про вбивства на Городоцькій у поліції, а є щонайменше свідком кривавих злочинів. Це значить: репортерові відоме ім’я того, кого він охрестив Різником, і він тримає це в таємниці, бо здати його до криміналу означає перекрити прибуткове джерело сенсацій. Але цілком реальною є ситуація, коли Навроцький полює й убиває сам. Чому? Тому, що так він не тримає при собі чужих таємниць. Будь Різник іншою людиною, він напевне стежив би, хто що про нього пише. Вирізнив публікації Навроцького серед інших. Розв’язавши нескладне рівняння, зрозумів: писака знає забагато. Тому життя Навроцького опиняється під загрозою.

А якщо він Різник із Городоцької — він сам, то нічим не ризикує.

Давши двірникові традиційну «десятку» й піднімаючись сходами до себе на другий поверх, Кошовий відповів і на останнє питання: чому Різник кинув виклик саме йому, заманивши в пастку та вбивши нещасного Лукана. І знову не стримався, сказав це вголос, щойно Бася відчинила перед ним двері:

— Сам винен.

— Винен?— перепитала наречена здивовано. — У чому ти винен?

Клим злегка прикусив губу. Потім поцілував Басю замість відповіді, скинув капелюха, струсивши сніговий пилок на підлогу, почав розстібати пальто.

— То я сам до себе. Мислю вголос.

— І в чомусь себе звинувачуєш, — зауважила Бася. — Якісь таємниці?

— Від тебе — жодних,— Кошовий скинув пальто, вигравши тим самим кілька секунд і знайшовши прийнятне пояснення. — Ти ж чула про загибель мого клієнта, Лукана?

— Газети пишуть, місто пліткує, але не аж так. До чого тут ти?

— Ні до чого, кохана.

— Ти свою справу зробив добре.

— Навіть дуже.

— Але чомусь ятриш себе зсередини.

Клим акуратно почепив пальто на вішак, обсмикнув піджак.

— Басю, якби Лукан зараз сидів у Бригідках, його б навряд чи спіткало лихо. Як бачиш, є більша біда, ніж сидіти за ґратами не за своє.

Бася двома кроками скоротила між ними відстань, поклала руки йому на груди, глянула в очі.

— Ти шпетиш себе за те, що домігся справедливості й допоміг хлопцеві вийти на волю?

— Так.

— Неправда.

— У глибині душі я це розумію. Та нічого не ладен вдіяти з собою, кохана. Ти вгадала. Щонайменше я мав би переконати його матір, аби вивозила сина зі Львова. Справжній вбивця впевнено почувався, поки Лука сидів за його гріхи. Потім його звільнили. І Різник, дійсний, не стримався, знайшов хлопаку й помстився йому.

— Але тепер поліція знає: той божевільний на волі й далі робить свою чорну справу.

— Хіба комісар Віхура не розумів цього, коли з сумом у очах відпускав Лукана? Нічого нового, жахливішого за попередні злочини, не сталося. І досить, — Клим пригорнув до себе Басю. — Хіба нам нема, про що більше говорити, окрім як про вбивства у Львові?