Читати книгу - "Танок з драконами"

дорогу. Одних від інших відрізнити було легко. Раби мали на собі татуювання: личини синього пір’я, блискавки від щелепи до лоба, монети на щоках, барсові плями, черепи, глеки. Маестер Кедрі казав, що на одного вільного міщанина у Волантисі припадає п’ять невільників… хоча сам не дожив, щоб перевірити свій підрахунок. Він загинув того ранку, коли через облавок «Жайвора» ринув натовп корсарів.

Того дня Квентин втратив ще двох друзів: веснянкуватого та кривозубого Вілама Живця, безстрашного і непохитного з лицарським списом у руці; а ще Клетуса Крицака — вродливого попри ліниве око, палкого та сміхотливого. Клетус був Квентинові найдорожчим другом упродовж половини його життя — майже братом, хіба що не кревним. «Поцілуй від мене свою наречену» — прошепотів йому Клетус, перш ніж померти.

Корсари скочили на корабель ще вдосвіта; «Жайвір» саме стояв на котві коло берега Спірних Земель. Жеглярі відбили напад за ціну дванадцяти життів. Мертвих корсарів позбавили чобіт, пасів та зброї, поділили їхні гаманці, повисмикували коштовності з вух, поздирали з пальців. Один із трупів був такий жирний, що корабельний кухар мусив відрубати йому пальці тесаком для м’яса — інакше б не дістався перснів. Щоб скотити гладуна у воду, знадобилося троє «жайворів». Решту піратів жбурнули слідом без жодного поминального слова.

Їхні власні убиті були поховані ретельно та з турботою. Жеглярі зашили усіх у вітрильне полотно, вклавши до саванів важкі камені. Капітан «Жайвора» очолив молитву за душі загиблих побратимів. Потім він обернувся до трьох дорнійських мандрівників — усіх, хто лишився від шести, які піднялися на корабель у Накоті. З глибокого черева корабля з’явився навіть здоровило — блідий, аж зелений, і на непевних ногах, але повний рішучості віддати останню шану друзям.

— Хтось із вас має щось сказати про ваших мертвих, перш ніж ми віддамо їх морю, — мовив капітан.

Геріс так і вчинив — хоча мусив брехати у кожному слові, бо не смів розповісти правду, хто вони такі й навіщо вирушили в подорож.

«Невже отак мала скінчитися їхня доля?»

— О, казки про цю пригоду ми розповідатимемо нашим онукам! — заявив Клетус того дня, коли вони рушали з замку його батька.

Віл на це скривив мармизу і відповів:

— Тобто ти хотів сказати: дівкам у корчмі, у сподіваннях задерти чиюсь спідницю.

Клетус ляпнув його по спині.

— Щоб мати онуків, ти мусиш завести дітей. А дітей не матимеш, якщо не задиратимеш спідниць.

Пізніше, у містечку Накот, дорнійці піднімали здравиці за майбутню Квентинову дружину, солоно жартували про майбутню шлюбну ніч, теревенили про те, що побачать, що скоять, якої слави здобудуть. «А здобули полотняні мішки, набиті камінням.»

Та хай як він побивався за Вілом і Клетусом, усе ж найгостріше боліла Квентинові втрата маестра. Кедрі розмовляв мовами усіх Вільних Міст, ба навіть мішаним гіскарським суржиком, що ходив берегами Невільницької затоки.

— Тебе супроводжуватиме маестер Кедрі, — казав йому батько тієї ночі, коли вони вирушали. — Слухай його ради. Він половину життя присвятив вивченню Дев’яти Вільних Міст.

І тепер Квентина не полишала думка, що якби маестер був поруч, їхні волантинські негаразди вже якось та минулися б.

— Рідну матір зараз оце продав би за подих вітерцю, — казав Геріс, поки гатай пробирався крізь припортові натовпи. — Волого тут, як у Дівиній піхві, а ще ж і полудень не настав. Ненавиджу це місто.

Квентин відчував те саме. Виснажлива волога спека Волантису випивала з нього силу, змушувала почуватися загидженим. Але найгірше було розуміти, що вечір не принесе жодного полегшення. На високих полонинах північніше маєтків князя Крицака надвечір повітря ставало свіжим і прохолодним, хай яка спека передувала йому вдень. Але ж не тут. У Волантисі ночі мало різнилися від днів.

— На ранок до Нового Гісу вирушає «Богиня», — нагадав Геріс. — Нею ми хоч ближче підберемося.

— Новий Гіс — острів, і має далеко менший порт, ніж цей. Ну підберемося ми ближче, то й що? Там і застрягнемо. До того ж Новий Гіс уклав союз із Юнкаєм. — Квентин не здивувався, коли почув новину: адже і Новий Гіс, і Юнкай були гіскарськими містами. — А якщо з ними злигається ще й Волантис…

— То треба знайти корабель з Вестеросу, — запропонував Геріс. — Якогось купця з Ланіспорту чи Старограду.

— Так далеко майже ніхто з них не заходить. А ті, що заходять, набивають черево корабля шовками і прянощами з берегів Нефритового моря, а далі тягнуть весла додому.

— То може, браавоський? Люди кажуть, порфірові вітрила бачать і в Асшаї, і на островах Нефритового моря.

— Браавосці походять від збіглих рабів. Вони не торгують у Невільницькій затоці.

— А чи стане у нас золота купити собі власний корабель?

— І хто ж ним керманитиме? Ти? Чи я? — Дорнійці не славилися мореплавством, відколи Німерія спалила свої десять тисяч кораблів. — Моря навколо Валірії згубно небезпечні, та й піратів там аж кишить.

— Е ні, годі, корсарів я вже наївся. Грець із ним, з кораблем.

«Йому все це досі здається грою, — зрозумів Квентин, — наче того разу, коли він повів нашу шістку в гори на розшуки старого лігва Короля-Стерв’ятника.» Герісові Пийводі в голові не вміщувалося, що їх може спіткати невдача — ба навіть смерть. Скидалося на те, що його норов не змінила і загибель трьох друзів. «Такі речі він лишає мені. Знає-бо, що я настільки ж обережний, наскільки він зухвалий.»

— Можливо, наш здоровило має рацію, — мовив пан Геріс. — Хай те море чорти п’ють — а ми можемо скінчити подорож суходолом.

— Ти ж знаєш, чого він так каже, — заперечив Квентин. — Він радше помре, ніж ступить на чардак іще одного корабля.

Здоровило зеленів з морської хвороби всі дні їхньої подорожі. У Лисі йому знадобилося чотири дні, щоб відновити сили. Довелося винайняти кімнати у корчмі, де маестер Кедрі вклав хворого на перину і годував юшкою та лікарськими трунками, доки на щоки не повернулося трохи рожевої барви.

Втім, Меєрину і справді можна було дістатися суходолом. Дотуди бігли старі валірійські дороги. «Драконові дороги» — так величали люди довгі та величні кам’яні шляхи старого Вільноземства. Але та з них, що бігла на схід від Волантису до Меєрину, здобула собі й зловісніше ім’я: гемонська дорога.

— Гемонська дорога небезпечна, до того ж забере надто багато часу, — мовив Квентин. — Тайвин Ланістер надішле