Читати книгу - "Куджо"

Речі мають властивість набирати непомірних розмірів.

Вік зробив голосніше радіо і заходився міркувати про бідолашного старого професора кашології.

Джо Кембер під’їхав до портлендської автостанції, звідки вирушали автобуси «Ґрейхаунд», за десять хвилин до восьмої. Туман розвіявся, і цифровий годинник на будівлі «Каско банк енд траст» вже показував сімдесят три градуси[44].

Він вів машину, низько насунувши капелюха, готовий розсердитися на кожного, хто виїде назустріч або спробує його підрізати. Джо ненавидів їздити містом. Коли вони з Ґері поїдуть до Бостона, він залишить авто на стоянці і забере, коли збереться додому. Можна буде користуватися метро, якщо вони зуміють розібратись у маршрутах, а як ні — можна ходити й пішки.

Чаріті була вдягнена у свій найкращий, стриманий зелений брючний костюм, і білу бавовняну блузку з рюшечками на шиї. Вона наділа сережки, що злегка шокувало Бретта. Він ніколи не бачив, щоб мати носила сережки, хіба що до церкви.

Бретт застав Чаріті на самоті, коли вона, приготувавши Джо вівсянку на сніданок, пішла нагору перевдягатися. Джо здебільшого мовчав, лише коротко відбуркуючись на всі запитання, а тоді взагалі поклав край розмові, ввімкнувши спортивні новини по радіо. Вони з матір’ю боялися, що ця мовчанка може віщувати нищівну бурю і раптову зміну рішення щодо їхньої подорожі.

Чаріті була вже в штанах і саме натягала блузку. Бретт помітив, що на ній ліфчик персикового кольору, і це його теж приголомшило. Він і не підозрював, що в мами є білизна ще якихось кольорів, крім білого.

— Мам, — настійливо покликав Бретт.

Вона обернулася — ніби збиралася напасти.

— Він щось тобі казав?

— Ні, ні. Це Куджо.

— Куджо? А що з ним?

— Він захворів.

— Що означає «захворів»?

Бретт розповів, як їв на ґанку другу порцію каші, як гуляв у тумані і як звідти зненацька з’явився Куджо з дикими червоними очима і піною з пащі.

— Він не йшов прямо, — закінчив Бретт, — а ніби хитався, розумієш? Думаю, краще сказати татові.

— Ні, — запально вигукнула мати і вчепилася йому в плече, аж заболіло. — Ти цього не зробиш!

Він глянув на неї, ошелешений і зляканий. Чаріті трохи послабила хватку і заговорила спокійніше:

— Він просто тебе налякав, вийшовши отак з туману. Напевне, з ним усе цілком гаразд. Правда ж?

Бретт силкувався дібрати правильні слова, щоб пояснити, як жахливо виглядав Куджо і як йому на мить здалося, що собака кинеться на нього, але так і не зміг. А може, й не схотів.

— Якщо з ним щось і не так, — вела далі Чаріті, — то, мабуть, нічого серйозного. Може, наткнувся на скунса…

— Я не внюхав ніякого ск…

— Або погнався за ховрахом чи кроликом. Або навіть налетів на лося на тому болоті. А може, наївся кропиви.

— Може, й так, — невпевнено згодився Бретт.

— Твій тато тільки й чекає чогось такого, — говорила Чаріті. — Я так і чую його слова: «То, кажеш, хворий? Це твій собака, Бретте, ти його і доглядай. У мене забагато роботи, щоб бавитися з твоїм псюрою».

З нещасним виразом Бретт кивнув. Він і сам думав те саме, особливо побачивши, з яким насупленим виглядом тато їв сніданок під вигуки спортивного ведучого.

— Просто облиш його. Куджо почне крутитися біля твого батька, і він про нього подбає, — вела далі Чаріті. — Він любить Куджо майже так само, як ти, хоча ніколи й не каже. І коли помітить, що з ним щось не так, то відвезе в Саус-Періс до ветеринара.

— Напевне.

Мамині слова звучали правдоподібно, та Бретт усе ще був засмучений.

Вона нахилилась і поцілувала його в щоку.

— Дивись: ми можемо, якщо захочеш, увечері зателефонувати татові. Що скажеш? Коли говоритимеш із татом, просто спитай, ніби між іншим: «Ну як там? Годуєш мого пса?» — і про все дізнаєшся.

— Добре, — відповів Бретт і вдячно всміхнувся матері. Вона полегшено всміхнулась у відповідь. Небезпеку вдалося відвернути. Та натомість вони отримали інший клопіт. Протягом усього того, здавалося, нескінченного часу, доки Джо не підігнав авто до ґанку і не заходився мовчки вантажити їхні чотири валізи (в одну з них Чаріті крадькома поклала всі шість альбомів із аматорськими світлинами), вони боялися, що Куджо вженеться на подвір’я, до того як вони поїдуть і скинуть проблему на Джо.

Та Куджо ніде не було видно.

Джо відчинив задні двері свого «кантрі сквайра», передав Бреттові дві менші валізи, собі ж узяв дві більші.

— Жінко, ти набрала стільки речей, що я тут подумав, чи не зібралася ти часом у Ріно подавати на розлучення, а не в Коннектикут?

Чаріті і Бретт боязко всміхнулися. Пролунало це, як спроба пожартувати, але з Джо Кембером ніколи не можна було знати напевне.

— Ото був би день, — відповіла вона.

— Тоді мені доведеться погнатися за тобою і притягти назад на моєму новому підйомнику, — сказав Джо без усмішки. Зелений капелюх був щільно насунутий на потилицю. — Потурбуйся про маму, хлопче.

Бретт кивнув.

— Добре пильнуй, — він зміряв сина поглядом. — А ти став збіса великий. Певно, вже й не поцілуєш свого старого?

— Чому ж не поцілую, тату, — відповів Бретт. Він міцно обійняв батька і поцілував у колючу щоку, що пахла кислим потом, змішаним з ледь уловимим духом вчорашньої горілки. Почуття любові до батька здивувало і вразило його: почуття, яке часом — коли він найменше цього сподівався — все ще приходило (та за останні два чи три роки воно з’являлося рідше й рідше — це було щось таке, про що мати не знала і, якби їй сказали, не повірила б). Це не мало нічого спільного зі щоденною поведінкою Джо Кембера стосовно нього чи матері: первісне, фізіологічне відчуття, якого він ніколи не зможе позбутися, явище з купою невловимих стимуляторів, — запах цигаркового диму, відображення в дзеркалі дволезової бритви, штани на спинці стільця, певні лайливі слівця — які переслідують людину все життя.

Батько теж обійняв його, тоді обернувся до Чаріті. Поклав палець їй на підборіддя, припіднімаючи обличчя. З платформи за присадкуватою цегляною будівлею загудів, розігріваючись, автобус. Звук дизельного двигуна був низький і басовитий.

— Бажаю добре провести час, — промовив Джо.

На очі навернулися сльози, і Чаріті швидко їх витерла. Жест був майже сердитий.

— Гаразд, — відповіла вона.

Зненацька його обличчя набрало