Читати книгу - "Королева пустелі"

просто нізвідки, і відступали тільки тоді, коли Ґертруду наздоганяв турок, що їхав позаду. Утім англійську мандрівницю це не злякало: «День був прекрасний, як, мабуть, ніколи».

Незабаром по дорозі в Мекку, за маршрутом щорічного Хаджу, вона з’ясувала, що ця «дорога» — зовсім не дорога. Завширшки двісті метрів, вона складалась із сотень паралельних стежок, протоптаних туди й назад колосальною кількістю пілігримів. Ґертруда вивчила основні правила пустелі. Вона виявляла на географічних мапах помилки в назвах і відстанях. У каравані було вдосталь води, але скоро скінчилися запаси вугілля й ячменю. З їстівних припасів лишився тільки рис, хліб і невеличкий казанок м’яса. Вони зупинились у селі, де Ґертруда сподівалася купити ягня або хоча б курку, але марно. «Не уявляю, за чим живуть мешканці [села] Ваді-Муса. У них нема майже нічого, крім молока».

У Петрі насолода від магічної краси Коринфського фасаду й амфітеатру (за ним) була грубо затьмарена голодними спазмами: «...чарівливий фасад... бездоганні пропорції... вкрай пишні гробниці... але від часу й погоди камінь сильно постраждав і вкрився різнокольоровими розводами — як бракувало тут ягняти!».

Повернувшись у свій намет у Ваді-Муса, вона побачила, що земля вкрита «дивовижною кількістю якихось довгих чорних слимаків», але незважаючи на це, вона, здається, добре виспалась. Від Петри Ґертруда повернула назад на північ, до Мертвого моря, і на наступну ніч зупинилася біля циганського табору. Цигани пригостили її кислим сиром, який усі їли просто руками, і кавою, яку передавали по колу в одній-єдиній чашці. На землю спустилася ніч, зійшов місяць і залунала музика. Вона писала до Г’ю:

«...у мерехтливому світлі вогнища, розпаленого на сухих [пустельних] колючках, з’являються чоловіки у чорно-білих накидках. Присівши на землю, вони утворюють коло, посередині якого танцює жінка. Вона наче зійшла з єгипетської фрески. Довга червона сукня, синя хустка на талії, із запаху спідниці визирає нижня спідниця, більш насиченого червоного кольору. Голова туго обв’язана іншою синьою хусткою, кінці звисають за спиною. Ще одна хустина — біла — спускається від вух, обхоплюючи підборіддя, і м’якими складками закриває груди. А нижня губа татуйована фарбою індиго! Її ноги в червоних шкіряних туфлях ледве рухались, але все її тіло танцювало.

В одній руці вона тримала червону хустинку й крутила нею над головою або плескала в долоні перед своїм безпристрасним обличчям. Чоловіки грали на барабанах і немилозвучних сопілках, монотонно наспівували й плескали в долоні; а вона підходила до мене все ближче й ближче, вигинаючи своє струнке тіло, і нарешті впала на коліна на купу хмизу біля моїх ніг, а тіло її продовжувало танцювати, й руки весь час колихалися навколо обличчя, схожого на маску... О, любий Батечку, я дивовижно проводжу час! Мене лише мучить відчуття, що це значно більше, ніж я заслуговую».

Раптово змінилася погода, стало вкрай спекотно. Ґертрудине обличчя обгоріло, а по дорозі назад вона побачила, що прекрасні пишні квіти, які вона бачила раніше, висохли на сіно.

Так закінчилась її перша експедиція. За вісімнадцять днів вона проїхала 135 миль (217 км) і засвоїла ще один (цінний) урок — у пустелі слід ретельно затулятися від сонця. У наступних подорожах Сирією Ґертруда брала традиційну білу (бедуїнську) куфію, обмотувала її навколо капелюха й нижньої частини обличчя, а решту обличчя закривала тонкою блакитною вуаллю з прорізями для очей. Гардероб доповнювала біла лляна спідниця-штани і просторий чоловічий плащ з бавовняного сукна кольору хакі з глибокими кишенями. Ефективно, хоч і не навмисно, вона маскувалася під чоловіка.

Розени пообіцяли Ґертруді тижневу експедицію в Басру, давньоримське місто біля підніжжя гір Джебель-аль-Друз, в якому зберігся палац і тріумфальні арки. Але до квітня Ґертруда встигла здійснити кілька самостійних подорожей у пустелю, кожна з яких тривала по кілька тижнів, і вже починала вважати це досить рутинним заняттям. Коли Розени повернулися до Єрусалима, Ґертруда заявила, що вирушить у гори — познайомитися з одноплеменцями свого провідника — друза Мухаммада — і може, навіть проїде сирійську пустелю аж до Пальміри — близько 200 миль (320 км). Якщо її товариші якось і відреагували, то про це нічого не відомо. Друзів, закриту мусульманську секту, вважали людьми лютими. Турки ставилися до них як до небезпечного народу, здатного до підривної діяльності. Самотня жінка в такому оточенні?! У Розенів мали виникнути недобрі передчуття щодо наміру Ґертруди.

Подорож почалася приємно. У групі, крім Ґертруди, було двоє кухарів, Мухаммад і двоє погоничів для п’яти мулів зі спорядженням і харчами. У щоденникових записах, які Ґертруда робила майже щовечора, сидячи у себе в наметі, зазначені всі побачені по дорозі археологічні руїни й табори кочових племен: Аббад, Бені-Хассан, Адван, Хаварні й Аназех. Серед маси інформації трапляється небагато кумедних історій, зокрема вона згадує, що коли якийсь хлопчисько вкрав її батіг, Ґертруда наздогнала малого, нам’яла йому боки й забрала вкрадене.

У Басрі вона ходила містом у спосіб, традиційний для багатьох арабських селищ — по дахах будинків — і розпочала виснажливі переговори з мудиром, місцевим представником арабської влади, щодо своєї подальшої подорожі. Ґертруда мусила пройти бюрократичну процедуру для отримання дозволу в’їхати на друзьку територію, хоча знала, що дозволу, найімовірніше, не отримає. А тому вдала, що метою її подорожі є огляд древніх руїн у Сальхаді, місті на північному сході. Вона була не першою мандрівницею, хто використовував археологію як прикриття для зовсім іншої подорожі, але для Ґертруди це було вперше. Вона вже опанувала арабську мову настільки, що орієнтувалась як у формальних, так і в куртуазних висловах. Вона вже вміла говорити мовою і простих людей, і вищих чинів. Сцену з чиновником жінка розіграла в листі до батьків:

— Куди я збиралась? До Дамаска.

— На все воля Божа! На захід звідси є чудова дорога з мальовничими руїнами.

— Дасть Бог, я їх побачу! Але спершу я хочу побачити Сальхад.

— Сальхад! Там нічого немає, а шлях туди — украй небезпечний. Це неможливо.

— Це необхідно.

— З Дамаска надійшла телеграма, в якій мені доручено висловити побоювання мутусарифа[27] за безпеку пані. (Це неправда).

— Англійки нічого не бояться. (Це теж неправда!)

Наступна зустріч, з міським військовим комендантом, пройшла так само невдало, частково тому, що під час розмови той сидів без мундира, з серветкою навколо шиї, а над ним стояв ординарець із бритвою. Ґертруда сухо зауважила, що його очі були гарно підведені антимоном, решта ж туалету викликала відчуття незакінченості.

Мудир, вищий місцевий чиновник, з яким у Ґертруди була перша зустріч, їй не сподобався. Не