Читати книгу - "Сліпий василіск"

140
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 34 35 36 ... 57
Перейти на сторінку:
Ти знаєш… я викуплю в ювеліра твій кулон, і він чекатиме тебе. Альдонсо… Нехай будь-яка ілюзія рано чи пізно розбивається, а щирими побажаннями вимощена дорога до пекла… Але ж не означає це, що не можна вірити ні в що на світі, й не варто навіть намагатися бажати комусь добра?! Нехай наш світ неможливо змінити на краще… але якщо ми не спробуємо цього зробити — ми не варті й цього, недосконалого, світу! А доки Дон-Кіхот іде шляхом… є надія.

Він примружив очі. Темних точок уже не видно, тільки шлях, що веде за обрій, нескінчений порожній шлях…

Зійшло сонце — і сіло сонце. І знову зійшло; тіні поменшали і виросли знову, і пожовкла трава, і зазеленіла знову, і знову потьмяніла під дощем…

— Люди, — сказав Алонсо пошепки. — Якщо ви колись зустрінете Дон-Кіхота…

ЗАВІСА

Емма і Сфінкс

(повість)

Пролог

У лісосмузі пахло по-осінньому. До настання вічності залишалося не більше півгодини.

Хлопчик витяг із кишені складний ножик, узяв напоготів довгий зручний ціпок і заходився розгортати траву та пріле листя в найпідозріліших місцях.

Він любив шукати гриби. Це було схоже на риболовлю, майже так само цікаво. Тут водяться маслюки і красноголовці, а порохняві сироїжки — ну їх до біса…

Минуло півгодини, а може, година, а може, й цілі дві; сонце висіло ще високо, у хлопчика затерпла шия — весь час дивитися униз. Він випростався — і побачив попереду, за кілька кроків, повалене дерево.

Він не пам’ятав, щоб тут росли такі дерева. Не помічав раніше. Воно було старше за лісосмугу, старше за дорогу, старше, напевно, за все їхнє селище.

Воно було величезне. І тепер лежало на боці, наставивши на хлопчика круглий і світлий зріз.

Хлопчик підійшов.

Пень був завбільшки як столик. Зріз лежачого стовбура сягав хлопчикові до пояса. Деревина була геть сира, видно, спиляли недавно і дуже охайно — начебто по маслу ножиком, подумав хлопчик.

І на пні, й на зрізаному стовбурі чітко виднілися річні кільця. Хлопчикові одразу ж закортіло дізнатися, скільки їх; він почав лічити — і збився, почав знову — і збився знову.

Кілець було не менше ста. А може, більше.

Хлопчик сів на край величезного пня і подумав: цілий рік — із канікулами, зимовими та весняними, з Дідом Морозом, із довгим літом уміщується в одному кільці. Відрахувати десять кілець — і вийде все його життя.

Дивно.

Він провів долонею, ледь торкаючись пня. Від середини, де кільця майже зливалися, до краю. Дерево жило сто років, подумав хлопчик. А тепер я бачу, як воно жило. Кожну його хвилину.

А хто його зрізав?

Сонце сховалося за хмарину.

Хлопчикові раптом здалося, що все навколо змінилося. Стало дуже тихо; ще мить тому шелестіло гілля та виспівували птахи, оце зараз — як у безлюдному будинку, як на контрольній.

Він аж ніяк не був страхопудом. Але страх прийшов, увіллявся в шкіру сотнями голочок, підняв коротко стрижений чубчик на маківці.

Треба було оглянутися. Переконатися, що ніхто не дивиться в потилицю, ніхто не ховається за поваленим стовбуром.

Він знав, що треба оглянутись, але не міг. Не поверталася шия. І чим довше він сидів завмерши на широкому пні, тим ясніше йому ставало, що позаду в нього хтось (щось?) є.

Чому, адже він завжди вірив, що все погане в житті трапиться не з ним?!

Чому ж це трапляється? Вже майже трапилося?

Ніколи раніше на нього не навалювалася така тривожна, така незбагненна паніка. Хоч крихтою розуму він усвідомлював, що причини — немає, що в лісі він один…

Напевно.

Усе, що він устиг зробити — закричати і зірватися, перекидаючи кошик, з місця. І кинутися через ліс з розпачливим «Мамо!»

Частина перша

Емма

* * *

Другого листопада Еммі Петрівні виповнилося тридцять п’ять років.

Відзначали в театрі. Емма принесла велику сумку з бутербродами, купила в сусідньому магазині належну кількість вина, горілки й одноразових стаканчиків. Після денного спектаклю («Лісові пригоди», казка для дошкільників) у великий гримерці накрили стіл.

Усе вийшло надзвичайно пристойно та навіть дуже мило. Поки Емма переодягалася, поки змивала заячий ніс, губу й тонкі вусики, завтруппою вже встигла розкласти бутерброди і розрізати торт. Потім прийшли гості — всі, хто був зайнятий сьогодні вдень, а з ними старенька костюмерка та помреж. Виголошували тости, зичили здоров’я, називали людиною вірною, сумлінною, чесною, доброю і взагалі гарною. Подарували порцелянову вазу. Принесли букет листопадових — дрібних, але дуже запашних — айстр. Усе сказали, з’їли й випили приблизно за годину з чвертю, а потім дівчатка, сусідки по гримерці, допомогли Еммі зібрати посуд і спорожнілі пляшки назад у сумку.

Швидко смеркло. О п’ятій годині за вікном було майже зовсім темно; ті, що були зайняті у вечірньому спектаклі, ще не прийшли, решта розійшлися по домівках. Емма залишилася в гримерці сама.

Це була давня звичка. Вона завжди йшла пізніше за всіх. У школі. В інституті. У театрі. Повільно розбираючи, повторюючи роль, ще раз програючи її подумки, здійснюючи своєрідний ритуал, жертвуючи Улюбленій Справі додаткову годину-півтори або хоч тридцять хвилин.

І сьогодні вона затрималася скоріше за звичкою, аніж через необхідність. Дбайливо склала в стіл коробки з гримом, пачку лігніну, мильницю, рушник і крем. Застібнула пальто, зав’язала шарф, узяла сумку, ступила в сутінь коридору.

Попрощалася з черговою на вході.

Повітря було холоднішим, ніж уранці. З неба сипало останнє листя — найстійкіше, найжовтіше. Налипало на мокрий асфальт.

У чорних калюжах віддзеркалювалися поодинокі яскраві зірки і тьмяні листопадові ліхтарі.

Неподалік від службового входу ріс великий каштан. На одній голій гілці збереглося засохле суцвіття — травнева «свічка».

Чомусь цим квітам не дано було стати плодами, обрости колючими кульками каштанів і впасти у вересні на асфальт. Для білої пірамідки донині продовжувався травень; правда, квіти засохли і зморщилися, однак навіть кістяк суцвіття виглядав зухвало, залишившись один на голій-голісінькій гілці.

Емма відвела погляд від «запізнілої свічки». Вивантажила в урну пластиковий пакет зі сміттям. Поправила шарф.

Сьогодні їй виповнилося тридцять п’ять. І вона в тридцять п’ятий раз зіграла Матінку-Зайчиху.

Вона завжди вважала почесною, мало не священною справою працювати для дітей. Вона переграла в півсотні різних спектаклів — білок і лисиць, зайчих, зайчат, дівчаток, хлопчиків, курочок, жаб, дерев’яних солдатиків, стражників, шахових фігурок, метеликів і навіть корів.

Її завжди називали як приклад, коли говорилося про серйозне ставлення до професії.

Вона жила, начебто під розгорнутим крилом. Вона знала — зі шкільних років

1 ... 34 35 36 ... 57
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сліпий василіск», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сліпий василіск"