Читати книгу - "Маятник Фуко"

з непошкодженим капсулем цінувалися особливо і поповнювали Військо. Добрий колекціонер мав їх чимало, впорядкованих рядами за фактурою, кольором, формою та висотою. Там були цілі в’язки пішаків — гільзи від автомата та стена, тоді йшли вежі й лицарі — гільзи від карабінів та від рушниць 91 року (ґаранди ми побачили лише коли прийшли американці), — і врешті окраса колекції, вельможі королівського роду — кулеметні гільзи.

Ми займалися тими мирними іграми, аж поки одного вечора Мартінетті не сказав нам, що час визрів. Банді зі Струмка було надіслано послання з викликом на двобій, і вони прийняли його. Зустріч мала відбутися на нейтральній території, за залізничною станцією. Того вечора, о дев’ятій.

Був пізній літній пополудень, що сповнював знемогою, але водночас хвилював. Кожен з нас приготував собі найстрахітливіший обладунок, шукаючи дрючків, які зручно тримати в руці, наповнюючи набійниці та ранці камінням різної величини. Хтось змайстрував собі нагайку з ременя від карабіна, страхітливу, якщо орудувати нею рішуче. Принаймні в ті вечірні години ми всі почували себе героями, а найбільше я. Це було хвилювання перед атакою, терпке, болісне, чудове, — прощай, моя мила, як важко і як солодко бути воїном, ми вирушаємо, щоб принести в жертву свою юність, — так нас учили в школі до восьмого вересня.

План Мартіпетті був хитрий: ми перетнемо залізничний укіс далі на північ і захопимо їх зненацька ззаду, тоді перемога практично в наших руках. Потім рішуча атака і жодної пощади.

І ось у присмерку ми перетнули укіс, насилу долаючи настил, адже були навантажені камінням та кийками. Видершись на вершину укосу, ми побачили їх, вони розташувалися за станційними нужниками. Вони помітили нас одразу, бо дивились уверх, виглядаючи нас саме з цього боку. Нам не залишалося нічого іншого, як зійти вниз, не даючи їм здивуватися з відкритости нашого маневру.

Хоч хильнути перед атакою ніхто нам не дав, ми, галасуючи, стрімголов кинулись униз. І все трапилося за сто метрів від станції. Там починалися перші будинки, які, хоч нечасті, створювали мережу провулків. І сталося так, що найсміливіша групка безстрашно кинулася вперед, тоді як я і — на моє щастя — ще кілька хлопчаків сповільнили крок і принишкли за рогами будинків, спостерігаючи битву здалека.

Якби Мартінетті зорганізував нас в авангард та ар’єргард, ми б виконали свій обов’язок, але він цього не зробив, і ми розділилися спонтанно. Відважні попереду, полохливі позаду. А ми з нашої схованки — я був ще далі від інших — спостерігали за сутичкою. Яка не відбулася.

Наблизившись одна до одної на відстань кількох метрів, дві групи стояли, сміливо чекаючи і шкірячи зуби, відтак ватажки виступили вперед на переговори. Це була чиста тобі Ялта, вони прийняли рішення про поділ зон впливу і право час від часу переходити чужою територією, як це було між християнами та мусульманами на Святій Землі. Лицарська солідарність переважила неминучість битви. Кожна сторона показала себе достойно. За доброю згодою ватажки відступили кожен у свій бік. За доброю згодою протилежні сторони відступили, залишаючись у протистоянні. Відступили у протилежні боки.

Тепер я кажу собі, що не пішов у наступ тому, що все це здавалося мені сміховинним. Але тоді я собі такого не говорив. Я почував себе боягузом, ось і все.

Тепер, ще боягузливіше, я говорю собі, що якби я кинувся вперед з іншими, я б нічим не ризикував, і в наступні роки жив би достойніше. Я прогавив Нагоду в дванадцять років. Якщо під час першого разу в тебе відсутня ерекція, це означає імпотенцію на все життя.

Через місяць, коли з причини випадкового порушення кордонів Стежина і Струмок зустрілися віч-на-віч на полі й почали летіти грудки землі, я — не знаю, чи то заспокоєний динамікою минулої сутички, чи бажаючи мучеництва, — безстрашно вийшов у першу лінію. То була безкровна битва, єдиним пораненим був я. Грудка землі, яка, мабуть, містила всередині гострий камінець, вцілила мені в губу й розрізала її. Я утік, плачучи, додому, і моя мати змушена була вибирати косметичним пінцетом землю зі щілини, що утворилася з внутрішньої сторони губи. У мене справді залишився невеличкий рубчик напроти правого нижнього різця, і коли я намацую його язиком, то відчуваю хвилювання.

Але цей рубець не дає мені розгрішення, тому що я дістав його не через сміливість, а через несвідомість. Я проводжу язиком по губах і що ж роблю? Пишу. Але погана література не дає викуплення.

Після дня походу я не бачився з Бельбо близько року. Я закохався в Ампаро й більше не бував у Піладе, крім тих небагатьох разів, коли заходив туди разом з нею, а Бельбо тоді там не було. Ампаро ж не любила цього місця. Її моральна і політична непохитність, котра могла дорівнятись лише її ґрації та неперевершеній гордовитості — спонукала її дивитися на бар Піладе як на клуб демократичних денді, а демократичний дендизм був для неї однією з найпідступніших інтриг капіталістичної змови. Для мене то був рік великої сумлінности, великої поважности і великої зачарованости. Я з радістю, але спокійно працював над дипломною роботою.

Однієї днини я зустрів Бельбо над Навільйо, неподалік від видавництва «Ґарамон».

«Кого я бачу!» сказав він мені весело, «Мій улюблений тамплієр! Мені тільки-но подарували несказанно древній дистилят. Чому б вам не зазирнути до мене? У мене є паперові кухлики і вільний пополудень».

«Це зевгма», зауважив я.

«Ні, це бурбон, запляшкований, гадаю, ще до падіння Ель-Аламейну[52]».

Я пішов з ним. Але тільки-но ми почали дегустацію, увійшла Ґудрун і сказала, що прийшов якийсь добродій. Бельбо вдарив себе рукою по чолі. Він забув про цю зустріч, але ця випадковість скидається на змову, сказав він мені. Наскільки він зрозумів, цей тип хотів представити книгу, в якій йшлося, між іншим, про тамплієрів. «Я миттю його позбудуся», сказав він, «а ви проникливими зауваженнями мені допоможете».

Певна річ, то був випадок. І отак я потрапив у сіть.

17

Так зникли лицарі Храму разом зі своєю таємницею, у тіні якої пульсувала чудова мрія про Земний Град. Але Абстракція, з якою були пов’язані їхні зусилля, продовжувала жити своїм недоступним життям у невідомих краях… і не раз впродовж століть вона вливала своє натхнення в душі тих, хто був здатен прийняти його.

(Victor Emile Michelet, Le secret de la Chevalerie, 1930, 2)

У нього було обличчя, типове для сорокових років. Судячи зі старих часописів, які я знайшов у пивниці