Читати книгу - "Крила кольору хмар"

не замислююся над тим, чи добре чиню, чи ні. Просто знаю: мені зараз у цьому напрямку треба рухатися. Інтуїція, еге ж?

Звісно, якби я почала логічно зважувати кожен свій крок, то і халеп, у які втрапляю, було б менше, але хіба цікаве таке життя?

Прокидаюся в порожній квартирі. Тетяна прибрала у вітальні і навіть трохи на кухні. Її вдома нема, очевидно, ще в школі. Визираю у вікно і тетерію. Сонце вже у зеніті. Оце я поспала! Майже добу. Перш за все попленталася у душ. Самій від себе зараз гидко. Волосся смердить цигарковим димом, зрештою, як і одяг та шкіра.

Вода мені завжди допомагає і відновитися, і змити з себе сумніви, надокучливі чужі думки та вагання. Кожна клітинка тіла відкривається і ретельно очищується.

Найпростіша формула, H2O, кажете? Та це майже алхімія, яка завжди поруч. Відчуваєш, що тебе зурочили, чи просто дурнувате начальство дістало порадами та вимогами, або колежанка аж надто прискіпливо намагається перекласти на твої плечі частинку власного болю чи проблем — бігом до води. Немає ліпшого очищувача.

Усе в каналізацію, весь бруд із тіла та камені з душі туди, вниз. Земля добре знає, що з тим робити. Є істоти, які цими відходами харчуються. Як у природі: жуки-гнойовики, дощові черв’яки, раки, могильники, грифони, чайки, ворони і так далі. Що для одних відходи, для інших — життєва необхідність. Так і з поганими думками, емоціями, душевним тягарем. Ми готові легко цього всього позбутися, а для когось вони — їжа.

Після душу я заходилася давати лад своїй мармизі. Учора обличчя моє двічі постраждало від «палкої любові шанувальників».

Так, Антон постарався, бо він хороший служка… Завжди справно виконує накази Господаря. Вислужується. І тепер шукає нового хазяїна. Є категорія людей, які страшенно бояться брати відповідальність за власне життя. Це ідеальні слуги, але вони часто стають ідеальними зрадниками.

Приклала руку до вилиці. Не болить. Обмацала губи — це вже робота Господаря — наче цілі. Не хотілося згадувати насолоду, яка читалася в очах навіженого колекціонера, коли він побачив мою кров.

Знаю, що зараз і знаку немає на лиці від пережитого. На мені завжди все добре загоюється. Ага, як на собаці. Помітила закономірність: що довше сплю, то швидше. Але щоразу фантомно накочується хвиля болю-спогаду. Тому чимдуж поспішаю зазирнути до дзеркала, щоб пересвідчитися: для мого личка і справді все славно закінчилося.

Протираю рукою запітніле люстерко, вдивляюся в своє відображення. Так, усе наче на місці: зуби цілі, очі теж, губи, ніс, про всяк випадок повна ревізія, і раптом… Зачіпаюся поглядом за нього — з’яву, яку чітко бачу за своєю спиною.

Озираюся майже перелякано, бо й злякатися як слід не встигаю. Нікого. За спиною тільки двері ванної кімнати, вішак із рушником. Тьху ти! Я ж не зі слабкодухих, чого це мені привиди починають увижатися? Але ж, зачекай, Валерій Едуардович не може бути привидом. Бо…

Янголи не можуть ставати привидами, навіть мертві! Чи можуть? Ні-ні, він досі живий, має бути живим, хай напів, але живим. До того ж ставати привидами — це прерогатива людей. Звідкись я це точно знаю. Струшую з себе протиріччя, які вперто лізуть у голову.

Так, Адко, зосередься. Усе гаразд. Це лише побічна дія пережитого вчора. Ще раз глянь у дзеркало, не бійся, і побачиш там тільки своє відображення. Повертаю голову до свічада, дивлюся на себе навіть із викликом. Після вчорашнього привиди та фантоми — дитяча забавка. Ага, в порожній квартирі, де, крім мене, ні душі.

Мій погляд у дзеркалі схрещується з поглядом Валерія Едуардовича. Відчуваю, як моє обличчя перекошує гримаса огиди, і знаю: якщо не відведу погляд, мене знудить. Щоправда, невідомо чим. Я майже добу ані ріски в роті не мала, але хіба фізіології є до цього діло? Доведеться блювати кишками. Що я верзу? Поспіхом відводжу очі вбік. Там не просто відображення колишнього Господаря «Темного янгола». Там зараз відбивається те, що він побачив у моїх очах, які раптом перетворилися на ідеальне свічадо і повернули йому його сутність. Може, тому я ніколи не візуалізую власну душу. А коли там іще гірше видиво? Хоча, правду кажучи, куди вже гірше?

Стараючись більше не натрапляти очима на відображення в дзеркалі, і далі роблю звичні гігієнічні процедури. Так, мушу тепер звикати до того, що час від часу мене ось так лякатимуть мною упосліджені жертви. Бо дзеркало — це не лишень моя янголина зброя, це й велика відповідальність і тягар.

Тпру, Адочко-сонечко, невже починаєш вірити, що ти справді одна з них? Не повіриш тут! Тоді звідки і чому я це все зараз так ясно розумію? Ні, не просто розумію. Не так. Знаю, і крапка. Якось бабуся Ядвіга мені сказала:

— Аделаїдочко, у тебе є вроджена сила. — Добре, що вона тоді це не називала благодаттю. — Але вона поки спить. Та обов’язково прокинеться, коли настане твій час. То — як квіти перші навесні, які відкривають землю, щоб вона народжувала. Перелітні птахи прилітають із вирію і відкривають небо. А перші квіти, попри морози, холодний сніг, все ж квітнуть, і земля відкрита. Так і твоя сила, онуцю. Та квітка розпуститься тоді, коли зійде твоє сонце.

І я вірила бабусі. Бо хто з нас не хоче бути особливим? Але я, напевно, дуже активно і гаряче вірила, бо свою неповторність та особливість урешті отримала з відсотками. Сонце зійшло, і в доволі несподіваному місці. Це «дзеркальне моє вміння» — не називаю його талантом, Боже борони від таких талантів, — уже в мені одного разу відкривалося. Але в той час я була занадто юною, щоб утямити, що і до чого. Над тілом мертвої бабусі, коли, прощаючись, я торкнулася своїми губами її чола, враз ясно побачила в дзеркалі старої тьмяної шафи силует чоловіка в капелюсі. Згадуючи те видиво, розумію, кого мені нагадував Валерій Едуардович.

Але то був не він. Я переконана, що коли зустріну того чоловіка, то обов’язково впізнаю. І не питайте звідки, бо що можна було розібрати в блідому відображенні? Я відчую це, торкнувшись його душі своїм дзеркалом.

Так, дзеркалом. Дзеркалом, яке вміє відбивати удари. Дзеркалом, яке вміє бачити людські душі. Душа — це згусток енергії. Кольоровий згусток. Кожна душа має власний колір. Душа — це світло, яке має колір. І світло завжди можна відбити. Фізика за 7 клас. Трійка з фізики не завадила мені це запам’ятати. Другий закон відбивання світла стверджує: кут відбивання