Читати книгу - "Бібліотека душ"

кулю, на яку була здатна, а Едисон скиглив щось про те, як лісові тварини живуть у злагоді, то чому ми не можемо? «Подумайте про звичайного їжака та його сусіда, опосума… хіба вони марнують сили на те, щоб заганяти один одного в прірви, коли їм загрожує спільний ворог — зима? Ні!»

— Він геть схибнувся, — відзначила Емма. — Закрий пельку і вкуси когось із них!

Я роззирнувся в пошуках чогось придатного для бою. Єдиними твердими предметами в межах досяжності виявилися голови. Тож я підняв одну з них за жалюгідний останній жмутик волосся.

— Тут десь є інша переправа? — заволав я їй в обличчя. — Швидко кажи, бо в річку кину!

— Іди до дідька! — злостиво процідила голова й спробувала вхопити мене зубами.

Я пожбурив нею в чоловіків, незграбно, лівою рукою. Але вона впала, не долетівши до мішені. Я понишпорив у пошуках іншої голови, підняв її й повторив запитання.

— Звісно, є, — глузливо скривилася голова. — У автов’язі! Хоча на вашому місці я б краще ризикнув пройти повз порожняка під мостом…

— Що таке автов’яз? Кажи, бо зараз і ти полетиш!

— Це те, що вас зараз зіб’є, — відповіла голова, і раптом удалині пролунали постріли — бам, бам, бам, — повільно й вивірено, немов попередження. Враз чоловіки, що на нас наступали, зупинилися й розвернулися, щоб подивитися на дорогу.

У наш бік з гуркотом котилося щось велике й квадратне, напіввидиме крізь хмару попільної куряви. Загарчав великий двигун, переходячи на нижчу передачу, і з чорноти вигулькнула вантажівка. То була сучасна машина військового призначення, армована, з усіма прибамбасами й шинами в половину людського зросту. За кабіною розташовувався куб без вікон, і біля його бортів обабіч стояли двоє витворів-автоматників у бронежилетах.

І щойно вона з’явилася, причмелених охопила шалена радість. Вони сміялися, зойкали від щастя, махали й заламували руки, наче вцілілі в кораблетрощі на безлюдному острові, що сигналять літаку, який пролітає в них понад головами. Про нас усі геть-чисто забули. Нам випала гігантська золота можливість, і проґавити її ми наміру не мали. Я викинув відтяту голову, підхопив Едисона лівою рукою і слідом за Еммою притьмом побіг геть з дороги. Ми могли б не зупинятися — подалі від Кіптявої вулиці, кудись у безпечніші квартали Диявольського Акра. Однак перед нами нарешті опинився наш ворог у плоті, і те, що відбувалося зараз чи повинно було відбутися невдовзі, вочевидь мало велике значення. Ми спинилися недалеко, на узбіччі, й спостерігали з ненадійного сховку, який давали спалені дерева.

Вантажівка пригальмувала, і її оточила юрба, плазуючи, жебраючи — пляшечку, суулі, амбро, хоч краплинку, хоч на язик, будь ласочка, пане. Відразливі у своєму обожуванні цих різників, вони хапали солдатів за одяг і взуття, а натомість діставали копняки чоботами зі сталевими носками. Я не сумнівався, що зараз витвори почнуть стріляти чи натиснуть на газ і почавлять цих дурнуватих, що наважилися стати між ними та мостом. Та сталося неочікуване: вантажівка спинилася, й витвори заходилися викрикувати вказівки. Шикуйсь у шеренгу, ось тут, дотримуйтесь порядку, бо нічого не отримаєте! Люди з натовпу ставали у стрій, наче знедолені — в чергу по хліб, забиті й неспокійні в передчутті того, що вони мають отримати.

Без попередження Едисон заборсався, щоб я спустив його на землю. Я спитав, що сталося, але він тільки повискував і борюкався сильніше. Вираз у нього при цьому був такий відчайдушний, наче він натрапив на значний слід. Емма притиснула його, але він і від неї визволився та встиг сказати: «Це вона, це вона — це пані Королик», перш ніж я зрозумів, що «автов’яз» — це скорочено від «авто для в’язнів» і що вантаж у велетенській вантажівці витворів майже напевно складається з людей.

І тут Едисон мене вкусив. Я зойкнув і пустив його, а він миттєво цим скористався та чкурнув геть. Емма вилаялася, я крикнув: «Едисоне, не треба!» Але все було марно: його вже вів інстинкт, непогамовний рефлекс вірного пса, що хоче захистити свого хазяїна. Я кинувся за ним, але промазав і розтягнувся на землі, бо він був навдивовижу спритним як на істоту, яка могла бігати лише на трьох лапах. А потім Емма підняла мене, й разом ми побігли за ним, полишили свій сховок і вилетіли на дорогу.

Була така скороминуща мить, коли я подумав, що ми встигнемо його впіймати, що солдатів оточує юрба, а самі причмелені занадто зайняті й нас не помітять. І все могло так і вийти, якби на півдорозі через дорогу Емму не спіткало відкриття. Вона помітила на задньому борті вантажівки двері. «Двері з замками, які можна розплавити. Двері, які можна відчинити», — напевно, подумала вона (я зрозумів це з того промінчика надії, який освітив її обличчя). І проминула Едисона, навіть не намагаючись його зловити, та вибралася на бампер вантажівки.

Пролунали крики наглядачів. Я спробував ухопити Едисона, але він вислизнув і заховався під вантажівкою. Емма вже взялася плавити клямку на одних дверях, але тут перший наглядач змахнув своєю гвинтівкою, наче бейсбольною биткою. Він поцілив їй у бік, і вона звалилася на землю. Я кинувся до наглядача, ладний зробити з ним усе, що тільки зможу однією рукою, але хтось поставив мені підніжку, я гепнувся на хворе плече, і мене прошила блискавка болю.

Почувши крик наглядача, я підвів погляд, побачив, що він втратив зброю і махає пораненою рукою, а потім підстрибом біжить у божевільний кипучий вир тіл. Причмелені оточили його: тепер вони вже не благали, а вимагали, погрожували, шаленіли… I тепер десь там у котрогось із них була його зброя. У паніці він щосили махав іншому витвору обома руками над головою: «Визволи мене!»

Я насилу звівся на ноги й побіг до Емми. Інший наглядач пірнув у юрмисько. Він стріляв у повітря, аж поки не витяг свого напарника й разом вони не повернулися до вантажівки. Тієї ж миті, як їхні ноги опинилися на підніжках, вони постукали долонями об борт, і двигун заревів. І коли він рушив у бік мосту, здіймаючи шинами-монстрами хмари гравію та попелу, я дотягнувся до Емми.

Я стиснув її руку, щоб самому переконатися, що вона досі ціла.

— У тебе кров, — сказав я, — багато. — Хоча це була дуже кострубата констатація факту, проте я не вмів ліпше висловити всю свою тривогу через те, що їй боляче, що вона шкутильгає, а з рани на голові ллється у волосся кров.

— Де Едисон? — замість відповіді сказала вона. Та не встигло