Читати книгу - "Крадійка книжок"

Він марширував поміж двома шеренгами солдатів, а Ганс дивився на нього, очікуючи новин. Може, одна з медсестер захворіла і хтось мусив перев’язувати загноєні кінцівки поранених замість неї. А може, треба було облизати тисячу конвертів, які несли додому звістки про смерть.

Зненацька з шеренги знову висунувся голос, а йому вторували ще декілька.

— Губерманн, — озвалися вони, а Ерік навіть додав: — Бездоганний почерк, сер, бездоганний.

— Ну, тоді вирішено. — Округла насмішкувата посмішка маленького рота. — Губерманн. Ти.

Молодий довготелесий солдат вийшов зі строю і запитав, що він має робити.

Сержант зітхнув.

— Капітанові треба написати декілька десятків листів. А в нього страшний ревматизм пальців. І артрит. Будеш писати замість нього.

Сперечатися не було сенсу, особливо після того, як Шлінка відправили драїти туалети, а інший солдат, Пфлеґґер, мало не сконав, облизуючи конверти. Його язик набув такого синього кольору, ніби він підчепив якусь заразу.

— Так, сер. — кивнув Ганс, і на тому все й скінчилося. Його писанина була досить сумнівною, щоб не сказати більше, але він був певен, що йому вельми пощастило. Він старався писати, як міг, а інші хлопці йшли в бій.

Жоден з них не повернувся.

Тоді Ганс вперше зі мною розминувся.

Вдруге ми розминемося набагато пізніше, у 1943 році, в Ессені.

Дві війни для двох щасливців.

Одного молодого й одного літнього.

Не всім щастить оминути мене двічі.

Акордеон пройшов з ним всю війну.

Повернувшись, він відшукав у Штутґарті сім’ю Еріка Ванденбурґа, і його дружина дозволила Гансу залишити його собі. Її квартира була заставлена акордеонами, а єдиний погляд на цей завдавав їй багато болю. Досить було інших, які теж нагадували їй про чоловіка, як і їхня, колись спільна, професія вчителів музики.

— Він навчив мене грати, — повідомив Ганс, ніби це могло її втішити.

А може, і втішило, бо вимучена жінка попросила його зіграти для неї і тихенько плакала, поки Ганс перебирав кнопки і клавіші в незграбному вальсі «Блакитний Дунай»[37]. Це була улюблена мелодія її чоловіка.

— Знаєте, — пояснив їй Ганс. — Він урятував мені життя. — У кімнаті було мало світла і ще менше повітря. — Він… Якщо вам щось буде потрібно. — Він поклав на стіл і підсунув до неї клаптик паперу зі своїм іменем і адресою. — За професією я маляр. Вашу квартиру пофарбую безкоштовно, тільки скажіть. — Він знав, що це нікчемна компенсація, та все одно запропонував.

Жінка взяла папір, а незабаром до кімнати зайшло хлопча і всілося їй на коліна.

— Це Макс, — промовила жінка, а хлопчик був ще надто маленьким і дуже сором’язливим, щоб вимовити хоч слово. Він був худорлявим, мав м’яке волосся, а його глибокі темні очі спостерігали за незнайомцем, що наповнював задушливу кімнату ще однією мелодією. Він переводив погляд з одного обличчя на інше, поки чоловік грав, а жінка плакала. З її очей текли інші ноти. Стільки смутку.

Ганс пішов.

— Ти ніколи мені не казав, — звернувся він до Еріка Ванденбурґа й обрію Штутґарта. — Ти ніколи мені не казав, що маєш сина.

На мить він зупинився, похитав головою і вирушив назад до Мюнхена, сподіваючись більше ніколи не бачитися з цими людьми. Ганс навіть не підозрював, що його допомога ще неабияк їм знадобиться, та не для фарбування, і не в найближчі двадцять з лишком років.

Минуло декілька місяців, перш ніж він знову взявся за пензля. Коли випадала хороша погода, він натхненно брався за роботу, але навіть взимку, казав він Розі, нехай робота і не литиме на нього дощем, але буде час від часу накрапати.

Майже десяток років його схема працювала.

Народилися Ганс-молодший і Труді. Вони зростали, відвідуючи тата на роботі, ляпаючи фарбою на стіни і миючи пензлики.

Коли у 1933 році до влади прийшов Гітлер, малярська робота Ганса чомусь трохи занепала. На відміну від більшості німців він не вступив до НСРПН. Таке своє рішення він дуже довго обдумував.

РОЗДУМИ ГАНСА ГУБЕРМАННА

Він не був надто освіченим, не дуже цікавився політикою, але добре знався на справедливості.

Колись єврей урятував йому життя, і він не міг цього забути. Він не міг вступити до партії, яка боролася з людьми такими методами.

До того ж, як і у випадку Алекса Штайнера, деякі з його постійних клієнтів були євреями.

Як і більшість із них, він сподівався, що ненависть скоро скінчиться, і свідомо вирішив не підтримувати Гітлера.

У більшості випадків таке рішення було фатальним.

Коли почалися переслідування, його робота потроху пішла на спад. Спершу справи йшли не так уже й погано, але невдовзі його клієнти почали зникати. Жменька питань розчинилася в нацистському повітрі, що уже перетворювалося на бурю.

Якось на Мюнхенській вулиці він запримітив Герберта Боллінґера, одного зі своїх найдавніших клієнтів, — чоловіка з великим кулястим животом, що розмовляв на Hochdeutsch[38] (він був родом з Гамбурга). Спершу він не дивився на Ганса, втупивши погляд у землю під своїм чималим пузом, проте, коли його очі таки підвелися на маляра, було помітно, що запитання йому дуже неприємне. Хтозна, навіщо Ганс узагалі про щось його питав.

— Герберте, що відбувається? Я втрачаю клієнтів швидше, ніж встигаю їх рахувати.

Боллінґер більше не церемонився. Випроставшись, він виклав усю справу у формі зустрічного запитання.

— Отже, Гансе. Ти вступив?

— Куди? — Хоч Ганс добре знав, про що говорив Герберт.

— Гансі, не прикидайся. — наполягав Боллінґер. — Не примушуй мене вимовляти це вголос.

Високий маляр лише відмахнувся і пішов.

Йшли роки, євреїв утискали уже по всій країні, і весною 1937 року, майже соромлячись свого рішення, Ганс таки здався. Він трохи порозпитував і подав заявку на вступ до партії.

Заповнивши анкету у місцевому відділенні Нацистської партії на Мюнхенській вулиці, він вийшов і побачив, як четверо чоловіків кидають цеглою у вітрину продавця одягу Кляйнманна. Це була одна з небагатьох єврейських крамниць, які досі працювали у Молькінґу. Всередині затинався невеличкий чоловік, під його ногами кришилося скло, він намагався його прибрати. На дверях намалювали зірку гірчичного кольору. Недбалий напис «ЄВРЕЙСЬКИЙ ПОКИДЬОК» обтікав по краях. Метушня всередині поступово стихала, а тоді зовсім припинилась.

Ганс наблизився до крамниці і заглянув крізь розбите скло.

— Може, вам допомогти?

Пан Кляйманн подивився на нього. Швабра безсило повисла у його руці.

— Не треба, Гансе. Прошу. Йди звідси.

Минулого року Ганс фарбував будинок Джоеля Кляйнманна. Він пам’ятав трьох його дітей. Він досі бачив обличчя, але забув їхні імена.

— Я прийду завтра, — сказав він, — і перефарбую ваші двері.

Так він і зробив.

Тоді він припустився