Читати книгу - "Аеропорт"

зателефонував зам. командира групи «Вимпел» ГРУ Генерального штаба Збройних Сил Російської Федерації і «з глибоким сумом» повідомив їй, що її чоловік, капітан Степан Олександрович Холмогоров, «трагічно загинув під час військових навчань у Ростовській області».

ГЛАВА XI. Острів Крим

28 лютого 2014 року. Сімферополь

Коли потяг зупинився у Джанкої, уже стало ясно — щось не так. На пероні жодного міліціонера. Якісь бородаті дядьки, підперезані ременями, у кашкетах із бузковими околишами й синіх шароварах із червоними лампасами обступили чоловіка середніх років у чорному поношеному, але чистому з вигляду плащі. Чоловік із лискучим від поту почервонілим лицем, розстібнувши плащ і помітно нервуючись, щось шукав у внутрішній кишені піджака. Один із ряджених, у високих чорних чоботах, постукував по чоботу чорною шкіряною нагайкою. Біля ніг знервованого чоловіка з червоним обличчям стояли дві старі шкіряні валізи.

Коли потяг рушив, чорний плащ, увесь якось раптом зіщулившись, підняв свої валізи і пішов по перону, схиливши голову. Казаки (а це, найімовірніше, були вони) супроводжували понурого чоловіка, як конвой. Нагайка й далі стукала об чобіт, наче відстукуючи такт кроків. Усе було як у поганому кіно, де за сценарієм з будівлі вокзалу виводять жертву, підводять її до обдертої стіни того, що неодмінно має іменуватися пакгаузом або якось так. І тут нещасному батькові трьох дітей, за мить уже сиріт, казаки пускають кулю в лоба, а тоді, штовхаючись, матюкаючись і спльовуючи соняшникове лушпиння, копирсаються в якихось запраних кальсонах і шкарпетках, вивалених із валіз.

Олексій не додивився уявлюваний епізод до трагічної розв’язки. Він був один у двомісному купе, та й, схоже, в усьому вагоні. Відхилившись на спинку дивана, поклав руки за голову й заплющив очі. І знову побачив перед собою обличчя Ніки з розкиданим на білій подушці темним волоссям. Побачив власні блакитні очі, що відбиваються в її широких зіницях-маслинах, наче вони не кохалися, а серйозно й зосереджено грали в гру — хто кого передивиться. Він програв, відволікся, повернувшись думками до казаків. Озброєні казаки на вулицях міст — це поганий знак.

«Я не знаю, друже Федір, хто такі кінні матроси, але їхати звідси точно треба», — ці слова, адресовані Шаляпіну, приписують Івану Олексійовичу Буніну.

Безперечно, як матроси мають бути приписані до кораблів і без коней, так і казаки, особливо у формі та при зброї, мають залишатися у своїх станицях або у фільмі «Тихий Дон». Олексій задрімав і більше не бачив ні Ніку, ні казаків. Прокинувся вже в Сімферополі.

Перше, що впало в око на пероні, — соняшникове лушпиння вперемішку із недопалками та плювками, — найперша ознака того, що влада змінюється, якщо вірити «Окаянним дням» Буніна. Одразу на виході з вагона біля широкого входу в підземний перехід Олексій краєм ока помітив групу з трьох чоловіків у камуфляжі, що сидів на них якось недоладно, і армійських камуфляжних картузах. Двоє з них були в чорних балаклавах.

Один мав перекинуту через плече гвинтівку «Сайга». На боці в іншого, що видавався помітно старшим за інших, був нижчим на зріст і мав неабиякий живіт, на широкому шкіряному ремені висіла кобура з такої ж темно-коричневої шкіри. Погляд професійного фотографа моментально розбивав кадр на можливі місця фокусування, автоматично ковзаючи по деталях, як кібернетичний мозок.

«Камуфляжі» пильнували ріденький натовп, наче когось чекали. Олексій зупинився перед хлопцем у спортивному костюмі «Адідас» із табличкою «Таксі» в руках, вручив йому свою валізу й коротко сказав:

— Готель «Москва». Ми можемо там пройти? — І показав у протилежний край перону. Якісь люди зістрибували там з колії, передаючи одне одному торби.

— Можемо, — відповів таксист. — Тільки там стрибати доведеться.

— Стрибнемо, — кивнув Олексій, уже рушаючи в обраному напрямку.

Йому дуже не хотілося починати свій робочий день з пред’явлення американського паспорта якимось погано вдягненим і ще гірше екіпірованим партизанам. Як і в Джанкої, на пероні Сімферопольського вокзалу не було жодного міліціонера.

Уже в машині Олексій попросив таксиста спочатку довезти його до аеропорту, потім до Верховної Ради і лише після цього в готель. Таксисти — гарні психологи. Хлопець в «Адідасі» одразу зметикував, що клієнт солідний, розмінюватися на дрібниці не буде, і без торгівлі повіз його в аеропорт, як і було замовлено.

Вокзальний годинник пробив дев’яту ранку.

* * *

28 лютого 2014 року. Київ

Сидячи за кутовим столиком у маленькій підвальній кав’ярні біля Європейської площі, Ніка заплющувала очі й подумки поверталася в його номер, у його ліжко. Усе всередині неї — у голові, у серці й далі — усюди було тепер по-новому. Навіть кава мала якийсь інший смак. Вона не могла не те що точно описати пережите тієї ночі, але й просто зрозуміти, що з нею відбувається зараз.

У школі вона мала скороминущі романи в останньому класі та на випускному вечорі, коли їх возили вранці автобусом на озеро за місто. Вона навіть тоді спала в автобусі, схиливши голову на плече хлопчика, з яким несмачно цілувалася, не відкриваючи рота, коли вони піднялися з актової зали в кабінет біології. Там іще на стіні висів плакат із людиною на повен зріст, у розрізі, з вивернутими кишками, а під ним стояв скелет іншої людини без нижньої щелепи.

Потім, в університеті в Києві, її спостигла «любов» з юнаком, старшим за неї на два роки. Вона позбулася цноти на другому курсі в однокімнатній квартирці його бабусі, яка нещодавно померла. Старенькі меблі, допотопна газова колонка в обшарпаній ванній, рипуче металеве ліжко й білизна, що завжди здавалася сируватою. Вона була розчарована першим сексом. Їй було некомфортно, незручно. І більше нічого. Від її друга пахло потом, часником, тютюном і… Їхня близькість тривала не більше хвилини.

Півроку тому вона нарешті зустріла Степана, і їй здалося, що вона відчула щось таке, що в її розумінні було дуже схоже на любов. Їй було добре в ліжку зі Степаном. Він був ніжним, уважним. Але їй ніколи, жодного разу не схотілося закричати від пристрасті, як писали у книгах чи показували в кіно.

Степан теж був стриманий, як справжній військовий. Він не кричав. Він сопів. Він взагалі був мовчазним. Але Ніка знала, що він кохає її, що він їй відданий, що він справжній, серйозний чоловік. Вона почувалася з ним спокійно. Саме спокійно. Ось ключове слово. Людям часом властиво в найважливіших життєвих рішеннях не шукати добро від добра, а вдовольнятися тим, що є. Звільнившись із армії «через безлад», Степан працював охоронцем