Читати книгу - "Тривожний місяць вересень"

невже не можна нічого змінити?» А ноги самі ступали по стежині. Роби своє діло, «яструбку» Капелюх. Ти хотів вистежити ворога. Бандитського помічника, зв’язкового. Ти вистежив. Іди!

Озимина закінчилась. Стежка тут стала слизька. Вона круто спускалася до криниці, в ярок. Темніли стовбури дерев. Обережно, пригнувшись, я наблизився до джерела. Воно витікало з невеликого, вже зогнилого зрубу. Обабіч височіли круті схили виярка. Нижче зрубу, по течії струмка, росла висока трава й осока. Все інше зникало в пелені низького туману.

Антоніни ніде не було. Я прислухався. Приглушено шуміла вода. Той шум скидався на старече бурчання. Та ось угорі, над виярком, ледь дзвякнула дужка відра. Я підвів голову, побачив гілки вільхи, що виділялися з білого місива. Одна гілка здригнулася.

Я поповз схилом виярка нагору. Завмер за вільшаним памолодком, не торкаючись ні гілочки, ні листочка. Можливо, Антоніна була тут не сама. Що ж, у мене МГ і дві гранати угрілися в кишенях. От як усе виходило… Одна розрадонька — якщо там бандити, то ні вони, ні я, ні Антоніна від криниці не вернемось.

Проте вона була сама. Нагнувшись, викладала з відер якісь вузлики й складала їх під пеньок. Підвелася, огледілась. Я стежив за нею, ледь висунувшись із своєї зеленої схованки. Вона дуже боялася, навіть губи їй час від часу тремтіли. Її привело сюди почуття страху — не добра воля. Я згадав козулю, що бігла через галявину біля сосняка. Може, тут також діяв досвідчений нагонич… Не треба поспішати із звинуваченнями.

Антоніна, озираючись, але ступаючи, як завжди, легко і пружно, спустилася до криниці, зникла в тумані. Я почув плюскіт води. Скрипнуло коромисло під вагою двох наповнених відер. І все стихло. Я уявив собі, як вона йде стежкою, мовби по туго натягнутому канаті, ледь помітно похитуючись, ступня в ступню.

Підійшов до трухлявого осикового пенька. Шматок дерну, що прилягав до нього, був трохи рудіший від решти трави. І на ньому не ряхтіла матова паморозь. Зверху лежала соснова шишка, гостряком від пенька.

Я обережно зняв дернину. Під пеньком у сухому місці було влаштовано тайничок, щось на зразок лисячої нори. Прислухаючись до звуків лісу, що прокидався, я дістав з нори чотири вузлики. Чотири звичайнісінькі вузлики із старенького, але чистого, підштопаного рядна. У таких вузликах діти носили в поле або на гончарню снідання батькам та матерям. Ось і тут я знайшов житні паляниці, добрий кавалок сала, цибулю, сіль, картоплю… Семеренкови жили бідненько, дуже бідненько — для свого господарства у них не вистачало часу й хватки, а трудодні, які нараховували в колгоспі за глечики та макітри, були убогі… Звідки ж вони взяли все оце багатство?

У третьому вузлику я знайшов кілька чисто випраних і полатаних сорочок та чоловічу білизну. Так… Четвертий був перев’язаний особливою, кольоровою стьожкою. Він призначався для жінки, про це свідчила і стьожка, і ретельна та акуратна упаковка, і легкий аромат дикої лаванди, що йшов від рядна. Я витер руки об шинель, щоб не залишити плям від рушничного мастила на чистому рядні, розв’язав вузлика й обережно розіклав усе, що в ньому було: брусочок мила, теплі жіночі штанці, ліфчик та бавовняні панчохи. Речі як на воєнний час надзвичайно цінні, особливо панчохи і мило.

Виходить, не поїхала Ніночка до Києва, як говорив односельчанин Семеренків. Пішла Ніночка з Горілим і вкупі з ним та бандитами переховувалася в лісах. Ніночка, дрібненькі кучерики, синенький беретик, дзвінкий довоєнний сміх… Що ж ти наробила?

Я старанно позав’язував усі вузлики, поскладав під пеньок та й накрив дерниною. Зверху поклав соснову шишку, гостряком від пенька. Тут і зв’язкового почекаю. Думав, що зустрінуся з ним біля Варвариної хати. А все вийшло не так. Зовсім не так.

На сході, над молочною смугою, уже виднівся неяскравий світлий стовп: сонце викочувалося до обрію. Але сам туман погустішав ще дужче. Відбувалася посилена ранкова конденсація. О такій порі тільки по «язика» ходити. Було тихо, дуже тихо, туман, наче вата, ліз у вуха.

Зненацька, як барабан, з боку села вдарила автоматна черга. «Шмайсер»! Черга була довга, монотонна — ніби стріляли в одну точку, впритул. Коли б’ють розсіяним вогнем, віялом, по широкій і віддаленій цілі, звук весь час змінюється.

Я зняв з плеча кулемет. Ще раз прогримів «шмайсер». Цього разу коротко. Потім розляглися ще дві короткі черги. Вони немовби стали ближче до мене.

Я кинувся бігти, стежкою до села, тримаючи МГ обома руками, дулом уперед. У селі, причулося мені, пролунав чийсь жіночий крик, але його заглушив хор півнів. Звичайний ранковий хор. Півням було байдуже до стрілянини. Вони до всього звикли за роки війни.

Знову зацокав автомат. Здається, ППШ. Я був сліпий. Переді мною стояла стіна туману. Проте я почув, як кулі затарабанили по гілках та по листю. Це вже були кулі при кінці льоту, ослаблі, вони не впиналися з сухим різким тріском у дерево, а тільки чвякали.

Хтось біг сюди, до криниці, стежкою, а вслід йому стріляли: тільки так можна було пояснити цей рій куль, що несподівано розсипався у мене над головою.

7.

Мабуть, якби Попеленко не дав навмання цієї останньої черги, лежав би я на стежці посеред озимини коло самого узлісся. Але послані ним кулі стали несподіваним попередженням. Я зупинився, перевірив, як вставлено стрічку й закріплено диск, і звів затвор, тримаючи МГ дулом уперед. Палець закляк на спусковому гачку.

«Чи встигла вона зійти із стежки на городи? — промайнуло у мене в голові.— Якщо мені доведеться стріляти, випадкова куля може наздогнати її».

Більше ні про що я не встиг подумати. Прямо на мене а туману вибіг здоровенний парубок у жовтій шкіряній курточці з невеликою лисиною на плечі. У руці він тримав «шмайсер». Це для нього була іграшка, а не зброя. Обличчя у парубка перекривилося, і він легко, однією рукою, як пістолет, скинув автомат.

Коли б я не був напоготові, він випередив би мене. МГ — це танк порівняно із «шмайсером». Його створено не для ближнього бою, він важкий і незграбний. Але палець уже лежав на спуску, а запобіжник був зсунутий, і я на якусь мить випередив парубка.

Він наткнувся на чергу, як на оглоблі. МГ ударив упритул, і парубка відкинуло. Тієї ж миті я зрозумів, чия шкіряна курточка була на парубкові! Ще не вправившись роздивитися обличчя бандита, я вже зненавидів його. Палець немов припаяли гарячим припоєм до спускового гачка. Це сталося само собою. Без наміру… Ось… За Абросимова!