Читати книгу - "Надзвичайні пригоди Робінзона Кукурузо"

А ми трохи не повбивали один одного.

Але що ж сьогодні вночі робитиме Книш на Високому острові?! Що навіть Бурмило його одговорював. Певно ж, не в цурки-палки гулятиметься!

— А може, він хоче глобулус викрасти й за кордон передати? — каже Кукурузо.

— А він хіба секретний?

— А що ж ти думав, може, й секретний… В усякому разі, крім глобулусу, на цьому острові красти нічого. Не жабів же.

Невже глобулус?..

І раптом я згадав…

Це було місяців півтора тому. Я поїхав з мамою на базар. Вона просила помогти підвезти їй корзини.

Базар у нас у райцентрі, дванадцять кілометрів від села. Раніше туди човнами по річці їздили. А тепер більше на велосипедах. Швидше.

Поїхали ми. Мама на «Україні», я на своєму «Орльонку». Не люблю я базарів, та що поробиш.

Одвіз я корзини, збираюся назад їхати. І тут бачу — Книшиха. Торгує у ряду, де продають насіння, сушені трави та різні «спеції». На дашку рундука, за яким вона стоїть, пришпилено портрет космонавта Поповича.

Добре поставленим базарним голосом Книшиха вигукує:

— А кому льобулі, кому льобулі? Двадцять копійок пучечок! Кому льобулі? Чиста льобуля! Сто процентів вітамінів! Усі вітаміни! А! Б! В! Г! Д! Більш не купите ніде! Навались, у кого гроші завелись.

Її оточують покупці. Торгівля йде повним ходом.

— Як чайок заварювать,— пояснює Книшиха якійсь молодиці.— Од бешихи крепко помагає… Од перестріту… Од…— шепче щось молодиці на вухо.

— Ну?! — здивовано-радісно каже молодиця.— Дайте три пучечки.

— Уступили б трохи, тьотю… Дорого,— торгується інша молодиця.

— Дорого — мило, дешево — гнило, моя дорогенька! Не можу менше…— І вже Книшиха замакітрює голову якійсь літній дачниці.— Можна й у борщ… Смакота! Беріть, дама, не пошкодуєте. Чоловік вам ноги цілуватиме!

І знову завелася дзвінкоголосо:

— Ану — водорість! Цілюща водорість для всього! Смачна приправа для холодного й гарячого! Можна в чай! Можна в горілку! Можна сушить! Можна варить! Можна для дальньої дороги! Їжа космонавтів! — тицьнула відстовбурченим великим пальцем угору, на портрет Поповича.— Тридцять копійок пучок! Український женьшень!

Покупці посміхалися, але брали.

Я придивився, чим вона торгує. То були пучечки якоїсь сушеної трави, а може, й справді водорості. Але те, що це не глобулус, і сумніву не було. Глобулус же, як казав Фарадейович,— мікроскопічна одноклітинна водорість, і мати такий вигляд не міг аж ніяк.

Розказав я тоді про це Яві, подивувалися ми заповзятливості й базарному талантові Книшихи («От людей обдурює, зміюка!»), а потім і забули. Чим тільки не торгують на тих базарах! Це ж тобі не в магазині.

А тепер я згадав. Може, й справді Книш на глобулус зазіхає.

— В усякому разі,— рішуче сказав Кукурузо,— ти собі як хочеш, а я сьогодні вночі…

Кукурузо не договорив. Раптом з плеса долинула дзвінка пісня:

Пусть всегда будет солнце,

Пусть всегда будет небо,

Пусть всегда будет мама,

Пусть всегда буду я!

Розділ XVIII

Несподівані Ігор, Валька та інші

Голоси були хлоп’ячі й дівчачі — бадьорі піонерські голоси. Здавалося, що плавнями просто по воді й болоту крокує через очерети веселий піонерський загін. Ми здивовано перезирнулися — що таке? Потім рвонулися й побігли на берег — туди, звідки видно було плесо. Але нічого не побачили — заважав очерет.

Ми швидко видряпалися на стару вербу, під якою стояв курінь. Це було найвище дерево на острові. І тоді побачили: з стружки на плесо випливали, наче лебеді, білі човни. У човнах сиділи піонери — в білих майках, у білих панамках, з червоними галстуками. В першому човні стояв на весь зріст стрункий високий юнак у білих штанях, без майки, але теж з червоним піонерським галстуком. То був, мабуть, вожатий. Під бронзовою шкірою його випиналися могутні мускули. Здавалося, цей юнак зійшов просто з фізкультурного плаката «Готуйся на значок ГПО!»

Та от пісня скінчилася, і вожатий вигукнув:

— Друзі, пропоную на цьому острові зробити зупинку! Як ви вважаєте, товаришу штурман? — схилився він до маленького вилицюватого хлопця з насупленими бровами, що сидів на кормі.

— Тільки так! — дуже серйозно відповів хлопець. Всі чомусь засміялися.

— Тоді держіть курс на острів, штурмане! — в тон йому сказав вожатий.

— Тільки так! — повторив хлопець, і знову всі засміялися. Але на хлопця це не справило ніякого враження. Він і бровою не повів.

Один за одним човни пристали до берега. І враз острів ніби перетворився на піонерський табір: сміх, крики, біганина. Хтось бив м’яча, хтось уже хлюпався у воді, хтось ловив сачком метеликів. Серед піонерів ми побачили й кількох васюківських юннатів, але вони були не з нашого кутка, ми їх знали погано. Ми сиділи на дереві, не знаючи, що нам робити,— чи показуватись, чи ні. Та довго вагатися нам не довелось. Якась висока цибата дівчинка натрапила на курінь і вигукнула:

— О! Дивіться! Тут хтось живе!

Всі збіглися до неї. Підійшов і вожатий. Смаглявий прудкий хлопчина з фотоапаратом через плече шмигнув у курінь і одразу ж вискочив, тримаючи в руках електричний ліхтарик.

— Ліхтарик! — пояснив він.— Механічний. З динамкою. Дає струм лише тоді, коли натискати на цю ручку.

І почав чвиркати, показуючи. Кукурузо неспокійно засовався на гілці.

Цибата дівчинка теж шмигнула в курінь і потягла звідти рушницю.

— Погляньте, справжня, мисливська…

— Ой, обережно, вона, може, заряджена! Ще стрельне,— зойкнув хтось із дівчат.

Тут Кукурузо вже не витримав:

— Ану не займай!

Всі враз підняли голови. Ховатися більше було нічого. Ми злізли з дерева. І одразу нас оточили піонери.

— Хто ви?

— Що ви тут робите?

— Це ваш курінь?

— І рушниця ваша?

— Ви мисливці?

— Ви тут живете?

Я розгублено подивився на Кукурузо. Він похнюпився і мовчав.

— Та вони, мабуть, просто рибалять тут. Це наші, з Васюківки,— сказала васюківська юннатка, здається, з восьмого класу.

— Або з дому втекли,— підкинула друга (ми про неї тільки знали, що вона вредна й дочка колгоспного бухгалтера).

— Або в індійців грають. Як «Маленькі дикуни» Сетона-Томпсона. Пам’ятаєте? — втрутилася цибата.

— Або у Робінзонів… Правда ж? — сказав вожатий.

Я зовсім безпорадно глянув на Кукурузо. Мій друг густо-густо почервонів. І раптом сказав:

— Ні в що ми не граємо. У нас тут діло одне… А ви хто такі?

— А ми з Києва. Юннати ми,— зацокотіла гостроносенька дівчинка в окулярах.

— Приїхали сьогодні,— перебила її цибата.

— От, Валько, не перебивай! Дай я скажу! — вигукнула гостроносенька і знову зацокотіла: — Сьогодні приїхали. Приїхали сьогодні. Да… Почули, що у вас глобулус виводять, і от приїхали. Наш керівник професор Дудка говорить,