Читати книгу - "Зашморг"

мене, сподіваюсь, розумієте? Я гарантую.

У моєму голосі звучать дуже довірливі інтонації.

Це досить банально попередження, яке в іншої людини не викликало б особливих емоцій, у даному разі знаходить потрібний мені відгук.

— Ну, як же не зрозуміти, — посміхається Зінаїда Герасимівна. — У вашій роботі секретність — це найголовніше. Інакше хто з вами відвертий буде!

— Саме так, — підхоплюю я. — Адже нам тільки відвертість потрібна. Від вас, зокрема. І тут навіть… — Я роблю паузу. — Навіть ваш чоловік нічого не довідається про нашу з вами розмову.

Почувши це, Зінаїда Герасимівна здивовано дивиться на мене, немов застукана зненацька, потім очі її насторожуються і посмішка поволі зникає з пухких губів.

— А це ви до чого? — запитує вона.

— Ви знаєте, звичайно, що таке алібі? — в свою чергу питаю я.

— Ну, начебто знаю… — не дуже впевнено відповідає Зінаїда Герасимівна, здивована цим несподіваним запитанням.

— Це доказ або свідчення того, що людина не могла бути у певний час у такому-то місці або саме в цей час вона була, виявляється, зовсім в іншому місці, — пояснюю я.

— Та й без вас я це знаю, — незадоволено відповідає Зінаїда Герасимівна. — Слава богу, грамотна.

— От і чудово. А тепер постарайтесь пригадати. Минулого понеділка, дванадцятого, ваш вагон-ресторан був у Москві. І в ніч на вівторок готувався у новий рейс. Одержували продукти, відбувався поточний ремонт. Це ви пам'ятаєте?

— Ну, пам'ятаю, — насторожено відповідає Зінаїда Герасимівна, ще не зовсім тямлячи, що, власне, мені від неї потрібно.

— Значить, пам'ятаєте, — задоволено констатую я. — А чи пам'ятаєте ви, хто саме вантажив ваш вагон? Цих вантажників ви, здається, знаєте давно, чи не так?

З останнім запитанням я занадто поспішаю. Його, відверто кажучи, не слід було ставити. Ним я немовби роблю тиск, примушую назвати вантажників, незалежно від того, пам'ятає вона їх чи не пам'ятає. І це може викликати цілком природну відсіч з її боку.

Але Зінаїді Герасимівні, на щастя, не до таких нюансів зараз. Та вона поки що і не думає будь-що приховувати.

— Ну, пам'ятаю, хто був, — уривчасто говорить вона, — Федько Мухін та Зінченко Іван. Вічно вони там огинаються, ці п'яниці.

Ні, щось її усе-таки стривожило. Губи стискаються, очі блищать сухо і насторожено.

— А коли вони з'явилися у вас, о котрій годині, хоч би приблизно? Постарайтесь пригадати, Зінаїдо Герасимівно, це дуже важливо.

— Чому «приблизно»? Можу і точно. Зараз пригадаю… — Вона замовкає і, дивлячись кудись у простір, зводить тонкі брови. — Значить, машина з холодильника прийшла перша. Якраз вони й нагодилися. Я час у путівці помітила. Ревізор ще нею приїхав… Еге ж! Дванадцята була без кількох хвилин. І машина приїхала, і вони тут як тут. Нюх у них на таку роботу.

— Дванадцята без кількох хвилин… — задумливо повторюю я і знову запитую: — А пішли вони від вас коли?

— Усе розвантажили о пів на другу, — впевнено відповідає Зінаїда Герасимівна. — Незабаром ще одна машина прийшла. Ну, а потім вони спати полягали у вагоні. І о сьомій ранку пішли.

— Випили перед сном?

— Не пригадую, — чеканить вона. — Їхня справа.

— Припустимо, — погоджуюсь я. — А пам'ятаєте, що вони вам розповідали?

— Не вистачає ще пам'ятати, що ця п'янь верзе, — зневажливо знизує плечима Зінаїда Гарасимівна.

— Але ж вони, вдається, розповіли вам про зовсім незвичайний випадок. Його важко забути.

— Не чіпляйтесь, — грубо обриває вона мене. — Кажу, не пам'ятаю — значить не пам'ятаю.

Жінка помітно починає нервувати. Але чого їй, власне кажучи, нервувати? Чогось вона боїться? І тут мені раптом спадає на думку одне міркування, яке вже давно у мене якось приховано визрівало. Буде ця жінка випивати з двома вантажниками, аякже! А потім іти до свого дружка? Ні, скоріше за все, навіть напевне, дружок прийшов по неї. Ось тоді вона могла й випити та почути розповідь захмелілих вантажників! Але у цьому випадку…

— Ви, значить, не пам'ятаєте, — кажу я. — Але, може бути, це пам'ятає інша людина, яка теж чула тієї ночі їхню розповідь, як ви гадаєте?

— Ніякої іншої людини не було, — знову відрізає Зінаїда Герасимівна, цього разу ще рішучіше.

— В тім-то й річ, що була, — заперечую я. — Хтось був. Але вам дуже не хочеться цю людину називати. Це зрозуміло.

— Ну, знаєте…

— Ні вже, почекайте, дайте договорити. Я вас попередив: ми не збираємося втручатися у ваше особисте життя. Нас це не стосується. І нас не обходить, ким доводиться вам ця людина. Нам вона потрібна лише як свідок. От і все. Як свідка я й прошу вас її назвати.

— Ви мене краще не ображайте, — глухо, з погрозою вимовляє Зінаїда Герасимівна. — Я прокуророві буду скаржитися. Я свої права знаю. Знайдеться кому за жінку заступитися, не думайте. Дозволяєте собі дуже багато.

— Бачите, — відповідаю я. — Звичайно, ви можете не називати цієї людини. Ваше право, але нам доведеться її все-таки знайти. Зрозумійте, вона потрібка для слідства. Але раніше ми змушені будемо розпитувати про неї багатьох людей. І хоч би як акуратно ми це робили, багато хто дізнається або здогадається про ваші взаємини. Адже ми розпитуватимемо про людину, яка тієї ночі була у вашому вагоні. Навіщо вам це потрібно? Ви завадите нам, зашкодите собі, та й цій людині, певно, теж.

— Йому вже нічим не зашкодиш, — сухо кидає Зінаїда Герасимівна.

— Це як розуміти?

— А так. Гірше йому вже не буде… Ну, гаразд… — втомлено зітхає вона. — Ну їх усіх до біса! Набридло. Одне слово, недавно заарештували його, сердешного. Обехеес пригрів. Достукався.

Це повідомлення мене зовсім не дивує.

— Як же його звуть? — запитую я.

— Петром Івановичем звуть, — байдуже відповідає Зінаїда Герасимівна. — А прізвище його — Горбачов.

Більш за всіх задоволений моїм відкриттям Саша Грачов, наш слідчий, якого призначено вести справу Горбачова; Горбачов, звичайно ж, сам вчинив крадіжку, почувши від вантажників про загибель Віри. Таким чином, найзагадковіші події мають часом найпростіше пояснення.

— Хоч би що говорили, а дечого і ми все ж таки досягли, Федоре Кузьмичу, якщо бути об'єктивними, — каже Петя. — Версію з убивством Віри ми відпрацювали. Її тепер спокійно відкинути можна.

— Неточно висловлюєшся, — докірливо поправляє його Кузьмич. — Ми відпрацювали версію вбивства з пограбуванням, і її справді можна відкинути. Але версія вбивства, припустимо, з ревнощів або помсти залишилася. Тут ми ще нічого не довели. І залишилася, звичайно, версія самогубства. А тут, як тобі відомо, є така стаття, як доведення до самогубства. Ні, любі мої, роботи у нас з цією справою ще вистачить, не турбуйтесь. Через що ця дівчинка загинула — про все ми повинні довідатися до