Читати книгу - "Глибинний шлях"

дивне ставлення до людей.

Зауваження Догадова безперечно свідчило про його спостережливість.

— Ну, яка там трагедія, — сказав я недбало.

Він пильно подивився на мене і, повертівши в руках ніж, тихо промовив:

— Пробачте, ви, може, не знаєте, але кажуть про якусь історію між ним і Лідою Шелемехою.

— Хто каже?

— Хто? Є такі.

— По-моєму, ви теж захоплюєтесь плітками.

— Ви певні?

І він подивився на мене так, що я відчув, як запалали мої вуха. Чортзна-що, дожив до таких років і не навчився як слід брехати та критися.

— Ну, а хто може підтримати Макаренка?

— Мені особисто відома лише одна людина. На Забайкаллі працює інженер Кротов.

— Кротов? Хто він такий?

— Інженер-пневматик. Керує там організацією вентиляційної системи.

— Стривайте, стривайте… Кремезний такий дядько, з великим лобом?

— Так… Це його ознака. Ви знаєте його?

— Він у мене за кордоном був. Двічі приїздив.

Про Кротова я міг сказати дещо. Але втримав язика за зубами. Цей самий Кротов мало не став свідком моєї розмови з тим, кому довелося надавати ляпасів. Він зайшов у кімнату одразу ж після цього. Той випадок і примусив мене найбільше запам’ятати мовчазного інженера.

— Що ж говорить Кротов?

— Дуже докладно обґрунтовує проект і всі технічні заходи Макаренка.

— Цікаво було б почути…

— А ви приїжджайте туди… Там же найглибша шахта на тунелі. Більше ніж півтора кілометра глибини. її пробили як дослідну. А я там буду кісточки збирати. Обов’язково приїжджайте.

— Постараюсь. Ви ж знаєте, я знов працюю спецкором «Зорі»?

— Кращого й не можна бажати, хоча ви віддаляєтесь від будівництва.

— Поки що всі доручення, одержані мною, стосуються тунелю.

Ми засиділися в їдальні, бо в кожного знайшлося що розповідати один одному. Догадов розпитував не лише про закордон, він дуже цікавився моїм першим враженням після приїзду на Батьківщину, хотів дізнатися, як я знайшов старих знайомих, і знов, як колись, просив познайомити з Лідою, признавшись, що вона йому дуже подобається. Розповідав мені нові факти про тутешнє життя і кілька разів іронічно обмовився про Самборського.

В цей час в їдальню зайшли Самборський і Тарас. Вони розшукували мене. Догадов поздоровкався з ними й заявив, що йому пора їхати на аеродром, а прощаючись, спитав:

— Чули новину, що в Іркутськ прилетів літак, а по дорозі з нього пасажири випали?

— Це новина про позаторішній сніг, — іронічно відповів Самборський. — Ви чогось новішого не привезли?

— На жаль.

Догадов пішов, узявши з мене слово, що приїду до нього на Забайкалля.

— Не люблю я цього типа, — заявиз Самборський, коли палеонтолог зник.

— Чому?

— Не знаю. Мабуть, тому, що він до мене теж симпатій особливих не виявляє.

— А ви завжди на це орієнтуєтесь?

— Ні, — розсміявся інженер. — А чого ти, Тарасе, задумався? — обернувся він до хлопчика, що справді сидів замислившись.

— Ви знаєте, — відповів той, — я десь уже бачив і чув цього товариша. Тільки ніяк не можу пригадати, де й коли саме.

— Мабуть, після того як видужував, коли жив у Аркадія Михайловича і навідувався до Антона Павловича. Це ж колишній співробітник «Зорі».

— Ага… Ну, то, мабуть, там.

Після сніданку ми виїхали до Іркутська.

9. НАРАДУ ВІДКЛАДЕНО

До Іркутська ми повернулись дуже швидко. Самборський і я поспішали. У нього були невідкладні справи в управлінні, а я хотів провести Станіслава Шелемеху, що того дня виїздив на захід. Підполковник і його дружина летіли літаком, хоча Ніна Володимирівна не дуже полюбляла повітряний транспорт. Вона умовляла чоловіка їхати поїздом, але той рішуче відмовився, заявивши, що до цього його може примусити лише погана погода. А погода в ті дні стояла винятково хороша. Могутній антициклон[17] захопивши весь Західний Сибір і східну половину Європи, за передбаченнями метеорологів, обіцяв триматися два-три тижні.

Самборський зійшов біля управління, а ми з Тарасом поїхали в готель. Коли наша машина підкотила до «Витязя Іркуте», Станіслав у супроводі дружини та сестри вже виходив на вулицю, щоб їхати на аеродром. Ми зраділи, що встигли зустрітися, і я вирішив провести їх. Тарас, попрощавшись, пішоз у готель, а Станіслав сів у моє авто, і ми поїхали слідом за машиною, в якій сиділи Ніна Володимирівна та Ліда.

Мені було приємно побути хоча б хвилин десять чи п’ятнадцять в товаристві Станіслава сам на сам перед розставанням. Правда, і я збирався не пізніше як за місяць-півтора поїхати до Москви, але могло трапитися по-різному.

— Слухай, у мене до тебе прохання, — звернувся Станіслав.

— Заздалегідь обіцяю його виконати.

— Тут залишається Ліда. Залишається невідомо на скільки, бо Саклатвала, здається, викликає до себе половину співробітників лабораторії металів. Ти житимеш у готелі по сусідству. Так ось два доручення. Регулярно пиши мені про неї, бо похоже, ніби хвороба її почала прогресувати. Друге — активно втручайся, коли помітиш, що вона багато працює. їй перевтомлюватися не можна.

— Охоче беру на себе ці обов’язки. Правда, будуть дні, коли я виїжджатиму… Але я постараюсь ненадовго.

— Куди ти збираєшся?

— На Забайкалля, хочу оглянути найглибшу шахту.

— Дев’ятсот двадцять п’яту? Так Ліда теж там буде. В тому місці під землею якийсь завод будуватимуть, бо там знайшли величезну кількість сировини для нового сплава.

— От і гаразд.

Ми вже проїхали півдороги до аеродрому, і я поспішив звернутися до Шелемехи з новим запитанням:

— Станіславе, я хотів би знати твою думку про Ярослава Макаренка.

— Чому це тебе цікавить? — спитав льотчик, допитливо глянувши на мене.

— Бачиш, перед від’їздом за кордон я дуже шанував його. За кордоном і тут я почув багато негативного про Макаренка. Майже ніхто не говорить про нього добре. І… здається, цих розмов стає все більше й більше.

— А ти коли почуєш такі розмови, то обривай їх, щоб нікому не було охоти на цю тему говорити, — різко відповів Станіслав.

— Пробач, ти хочеш те саме зробити?

Станіслав крутнув носом, подивився на стелю машини, а потім відповів рівнішим тоном:

— Коли послухаєш інженерів, а тим більше не інженерів, що хворіють на заздрощі, то виходить, що Ярослав Макаренко — справжній злочинець. Ну, а коли послухаєш самого Ярослава або Саклатвалу, то будеш протилежної думки. Я сам, на жаль, не інженер і, крім того, не мастак сперечатися.

Він помовчаз. На докладну розмову вже не було часу, бо під’їздили до аеропорту.

— А щодо пліток про ресторан в Москві… ти, мабуть, чув… — пильно дивлячись на мене, сказав Станіслав.

Я підтверджуючи кивнув головою.

— Так це дурниці. Всі мають право бувати в ресторанах, а Макаренко, бач, мусить жити аскетом. Спеціально для їхньої радості. Одного разу в Москві я сам затяг