Читати книгу - "Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі"

до дитини. Я щось нездужаю, а тобі й байдуже: віддали дитину в чужий двір, Бог знає, як-то вона там привикає.

Старий каже:

— Може, й справді!

Убравшись, потяг помаленьку. А було то на другім селі. Приходить батько, застає, що дочка варить обідати сама. Звичайно, зраділа йому, привітала, попросила сідати, а сама знов до роботи. Та так з тими горшками й рогачами порядкує, що батькові аж дивно.

От він і питає:

— А що тобі, доню, чи добре діється?

— Добре, таточку.

— А що ж це — ти вже вмієш варити обідати?

— Умію, таточку. У нас, — додає дочка, — хто не робить, той і не їсть.

— Ну, дитино моя, у всякого хазяїна свій порядок, — відповідає батько, — то ти, може, моя доню, й голодом мерла, поки привчилась до роботи?

— Ні, тату, не нагально вчать, так усе помаленьку.

— Ну, добре, моя дитино.

Свекор бачив, як прийшов сват, але перечасував, нехай трошки з дочкою побалакає. Батько виглянув у віконце, побачив свата, взяв на лаві свиточку, що хлопці задрипали і вже висохла, та й висікає грязь сидячи. Увіходить хазяїн, привітались по-братерськи, посідали — гість знову за свитку та все-таки виминає й струшує, а хазяїн:

— Що то ви, свате, робите? Покиньте!

— Еге, свате, добре кажете, та коли я сьогодні ще не обідав.

— А так, так, свате, це в мене давній порядок, і, хвалити Бога, мені добре з ним.

— Авжеж, свате, у всякого хазяїна свій порядок, а як він добрий, то нащо ж я мав би його псувати?

«Милосердна» пані

Була собі пані, та така… така… Ну, от побачите самі, яка!

Прийшов до неї дід, старець, милостиню просить. Прийшов під двері, молиться та примовляє:

— Подайте Христа ради! Подайте убогому для спасіння душі, милосердна пані!

Почула пані та й думає: «А справді! Дам уже я йому що-небудь — от хоч би оце яєчко-зносочок! Тож для спасіння своєї душі!» Закликала діда в хату, дала йому те яєчко, приказуючи:

— На тобі, дідусю, яєчко, із'їж, старенький, та помолися за мене Богу!

Узяв дід яєчко, дякує:

— Спасибі вам, пані! Нехай вам Господь заплатить за вашу добрість!

Пішов дід, а пані й думає: «От і добре, що я дала йому те яєчко, — що вже жалкувати! Тільки коли б же то він пам'ятав!» Та й гукає на діда:

— Діду! Діду! Вернися!

Вертається дід (може, думав, що пані ще щось дасть), кланяється. А пані й питає його:

— Діду, діду! Чи я ж тобі дала яєчко?

— Дали, пані, — нехай Господь спасе вашу душу! Нехай вам дає щастя й здоров'ячка — і вам, і вашим діточкам!

— Ну іди ж собі, йди, — каже пані, а сама думає: — «Ні, таки пам'ятає про мій дар».

Але подумала-подумала пані та й знов кличе діда:

— Діду! Діду! Вернися!

«Що там таке знов?» — думає дід, вертаючись. А пані знов його питає:

— Діду! Діду! Чи я тобі дала яєчко?

— Дали, пані, нехай вам Бог дає панування! Нехай вам Господь дає, чого ви собі просите!

«Ну, добре! — думає пані. — Нехай же молить Бога, нехай пам'ятає!»

Коли бачить пані, що дід уже за ворітьми, — так швиденько пішов. «Ой, забуде, їй-бо, забуде!» Та давай гукати уголос:

— Діду! Діду! Вернися!

Вертається дід знов. «Що це, Боже мій, — думає, — не дає мені з двору вийти!»

Підійшов, а пані знов його питає:

— Чи я тобі, діду, дала яєчко?

Взяла вже тоді старого досада:

— Та дали, — каже, — бодай вам дихати не дало! Подарували те нещасне яєчко та все мені очі вибиваєте! Нате вам його, подавіться!

Та й кинув пані яєчко.

Мудра баба

Ішла одного разу дорогою стара баба. Побачила на землі ташку, підняла, подивилась. А в ташці — гроші. Подумала собі баба так: «Не візьму я цих грошей, бо гроші — гріх і смерть!» І кинула ташку знову на землю. Слідом за бабою йшли два жандарми. Як помітили на дорозі ташку з грішми, здивувалися.

— Ба, чому баба гроші не взяла? — каже один.

— Бо дурна, — каже другий.

— А може, баба щось знає? — питає перший.

— Доженемо її, зазвідаємо! — відповідає другий.

Побігли за старою, догнали, питають:

— Бабко, чому ви пройшли повз ташку з грішми і не взяли її собі? Може, ви дуже багаті?

— Небагата я, небожата. Не маю й на сіль…

— Та чому ви не взяли собі бодай половину?

— Грошей мені не треба. Гроші — смерть!

Жандарми розсміялися.

— Та чи не казав я тобі, що баба не повного розуму, — сміється жандарм.

— Певно, дід бив бабу по голові мішком, — регочеться другий.

Стара жінка пішла собі шляхом, а жандарми сіли на великого каменя й почали ділитися грішми. Коли вже поділилися, захотілося їм випити. Старший каже молодшому:

— Тут тобі сотня! Біжи до села, купи горілки і якоїсь закуски.

— Охоче! — відрапортував молодший, побіг швидко до корчми.

Сидить старший біля грошей, милується новими сотнями й думає собі так: «Яке велике щастя! Куплю собі маєток, оженюся й буду паном. Буду жити без жури…»

Тримає в руках ташку жандарм, дивиться на неї жадібними очима й думає: «Добре б покласти до кишені всі грошики. Чому я мусив ділитися з молодшим? Я ж перший помітив на дорозі бабу з ташкою!»

І додумався вбити того, що пішов.

А тим часом молодший жандарм вертався з горілкою. Він теж пошкодував грошей, що припадали старшому. І вирішив: «Всиплю я до пляшки отрути». Так і вчинив.

Як тільки він прийшов, а старший на нього з багнетом! Убив товариша. Лежить мертвий жандарм на дорозі, старший дивиться на нього. Стало йому не по собі. Взяв і випив трохи горілки. І тут сам упав мертвий.

Мудра дівчина

Десь в одному селі жили собі чоловік та жінка. Була у них дочка-одиначка, дівчина-підліток, та така клепана на язик, гостра та розумна, хоч би й кому не попустить, хоч кому носа втре. Всі на селі звали її за це бідовою. Сповнилось їй вісімнадцять років, дівка стала на порі. Батько й мати чекають уже старостів.

Одного разу старих десь дома не було, приходять до неї старости. От поздоровкались вони з дівкою, поклали хліб на столі, а самі посідали собі на лави. Почали балакати з дівкою, й оповістили їй, чого прийшли.

— Що ж, — каже дівка, — тепер немає вдома ні батька, ні матері, і я вам не можу сказати — чи так, чи інак; краще прийдете іншим часом, як будуть