Читати книгу - "Робінзон Крузо"

вони звикали, часто приходив до них і приносив колосся ячменю, жменю рису, годував із руки. Коли велике пасовисько було цілком загороджене і я випустив козенят на волю, вони не тікали, а бігали за мною, випрошуючи горстку зерна.

Отак знайшлася заміна пороху: вже за півтора роки я мав отару з дванадцятьох кіз, серед них і козенят, а за два роки отара зросла до сорока трьох голів. Час від часу я різав козу собі на м'ясо. Потім обгородив додаткові пасовиська, куди випускав отару через хвіртки, які з'єднували всі пасовиська між собою.

Але й це не все — крім козиного м'яса, я отримав ще й молоко! Спершу я й не замислювався, що зможу тепер пити свіже молоко, а коли це спало мені на думку, я надзвичайно зрадів. Щодня я міг надоїти галон чи й два молока і завів справжнісіньку молочарню.

Природа віддає живим істотам свої дари, та ще й научає, як найкраще їх використовувати. Отак я, котрий ніколи не доїв навіть корови, поминаючи вже козу, а як робиться масло чи сир, міг спостерігати хіба що хлопчиком, поступово, після безлічі помилок і невдалих спроб, зробив і масло, і сир. Вийшов у мене і солоний сир — сіль я збирав на березі, де вона засихала на камінні під палючим сонцем. Згодом я ніколи не відчував браку ні масла, ні сиру.

Яким милостивим може бути Творець до своїх дітей, навіть коли вони, здавалося б, потрапили у безвихідь! Він легко може підсолодити удари долі, навчити нас бути вдячними навіть в ув'язненні. Він накрив для мене багату гостину на пустельному острові, де, я спершу був певен, на мене чекає неминуча голодна смерть!

Розділ 11

Людські сліди на піску

Навіть стоїк[7] би усміхнувся, коли б побачив, як я сідаю до столу разом зі своєю невеличкою родиною. Тут було моє королівство, я був володарем цілого острова. Життя всіх істот були в моїй руці: я міг карати й милувати, давати свободу і відбирати її, і не було серед моїх підлеглих заколотників. А як я обідав, мов король, сам-один, оточений своїми підданими! Поль, мов справжнісінький королівський фаворит, єдиний мав право заговорити до мене. Мій пес, старий і дурний, який не знайшов собі подружки для продовження роду, завжди сидів праворуч од мене. Двійко котів всідалися по обидва боки столу, очікуючи, що я кину їм шматочок із руки — знак особливої прихильності.

Ці двійко котів — зовсім не ті, котрі припливли зі мною на кораблі, — перші померли від старості. Я власноруч поховав їх неподалік своєї оселі. Кицька ж, як ви пам'ятаєте, привела кошенят від невідомого звіра, і двох із малечі я приручив і забрав собі. Інші здичавіли й повтікали до лісу. Час від часу вони чинили мені шкоду — вдиралися до хати й цупили, що погано лежить, аж іноді доводилося їх відстрілювати. Нарешті вони забралися геть у ліси і більше не турбували мене.

Отак я й жив серед своїх підданих, і нічого мені не було треба, окрім людського спілкування. Як згодом виявилося, від людського спілкування я свого часу ще встигну втомитися.

Мені дуже хотілося ще поплавати у своєму човні, але я боявся занадто ризикувати. Іноді я замислювався, як переправити його ближче до постійного мешкання, а іноді відмовляв себе від такої ідеї — хіба мені й без човна погано? Але в голові скабкою засіла думка побувати в тому куточку острова, який мені так і не вдалося розвідати минулого разу через скелястий берег і страшну течію. Я бачив його з вершечка скелястого пагорба, але так і не знав, що є на узбережжі ще, окрім каміння. Дедалі більше я мріяв про це, і зрештою зважився вирушити туди пішки вздовж узбережжя. Якби англієць побачив мене у дорозі, він не міг би втриматися від сміху, — його вразили б і моє спорядження, і мій одяг. Зараз розповім.

На голові я мав височенну безформну шапку, пошиту з козиного хутра, а ззаду на спину свисала запона, яка мала захищати шию і від сонця, і, в разі потреби, від дощу.

У цих широтах такі дощі, що вода миттю просякала одяг і подразнювала шкіру.

Вдягнутий я був у куртку, пошиту, знову ж таки, з козиного хутра. Куртка була завдовжки до середини стегна, а на ноги я вдягав широкі бриджі до коліна. Бриджі я пошив зі шкури старого цапа, який мав таке довге хутро, що воно звисало, мов панталони, до середини литки. Ні панчіх, ні черевиків я не мав, але зробив собі пару взуття, не знаю як його назвати, схожого на сандалі, в які я пропихав ногу, а потім ремінці зав'язував на литці. Мало це взуття дикий вигляд, зрештою, так само як і решта одягу.

Підперезаний я був широким паском із висушеної козячої шкури; замість пряжки я зав'язував його на два ремінці. По два боки, замісто шаблі й кинджалу, висіли пилка й сікач. Іще один широчезний пасок, який зав'язувався на ремінці, я носив через плече, і на кінці його, якраз попід лівою пахвою, прив'язував два мішки — один із порохом, а другий із набоями. На спині я тягнув кошик, а на правому плечі — рушницю. Над головою розгортав велику кумедну парасолю з козячої шкури, — насправді це була одна з найпотрібніших речей, окрім, звісно, рушниці. Що ж до обличчя, то я не так уже й почорнів на сонці, як мала б людина в моїх умовах, я ж бо мешкав у дев'ятьох чи десятьох градусах від небесного екватора. Одного разу я так довго не втинав бороду, що вона відросла завдовжки в ярд, але в запасі я мав і ножиці, і леза до гоління, тому згодом почав її підрізати і носив зовсім коротко. Вуса ж я собі відростив знамениті — справжні мусульманські, такі я бачив на турках у Салеху. Маври не носили подібних, тільки турки. Вуса мої не були аж такими довгими, що на них можна було б повісити шапку, але достатньої довжини, щоб перелякати будь-якого порядного англійця.

Та все це дрібниці: ніхто не міг спостерігати за мною на острові, тому я не переймався зовнішністю. Отож в описаному вище костюмі я вирушив у мандрівку, яка тривала п'ять чи шість днів. Спершу я прямував уздовж берега туди, де ставив човен на якір поміж каміння, щоб роззирнути