Читати книгу - "Василь Стус: життя як творчість"

літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. Ф. 170, № 746.

5. Стус Дмитро. Життя і творчість Василя Стуса. — К.: МП «Фотовідеосервіс», 1992, 88 с.

6. Стус Василь. Твори у чотирьох томах (шести книгах). З додатковими 5 і 6 (удвох книгах) томами. —Л.: ВС «Просвіта», 1994—1999.

7. Лесин В. М., Пулинець О. С. Словник літературознавчих термінів. — К.: Рад. школа, 1965, 432 с.

8. Зошит із конспектами історичних і філософських праць Василя Стуса з нотатками і начерками ранніх віршів Василя Стуса й наполовину відірваною обкладинкою білого кольору з позначкою «з. 17». Датувати можна другою половиною 1950-х — початком 1960-х років. — Зберігається в архіві родини Василя Стуса.

9. Стус Василь. Палімпсест. Вибране. — К.: Факт, 2003, 432 с.

10. Москалець Костянтин. Людина на крижині. — К.: Критика, 1999, 256 с.

11. Капустянський Іван. Валеріан Поліщук. — X., 1925.

12. Доленго Михайло. Творчість В. Сосюри. — X.: ДАОУ, 1931.

13. Загальний зошит з автографами поетичних текстів Василя Стуса кінця 1950-х — початку 1960-х років. — Зберігається у відділі рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, Ф. 170, од. зб. 741.

14. Малишко Андрій. Доброї путі. Поезії Василя Стуса // Літературна газета. — 22 грудня 1959 р.

СВІЙ ПОМІЖ СВОЇХ, ЧУЖИЙ ПОМІЖ ЧУЖИХ

(1959—1961)

«Добро — це сон, це смерть, це втрата свідомості…»

(Василь Стус)

Рішення, особливо коли вони виважені й обіцяють приємне поєднання праці з відпочинком, треба виконувати. Червоний дипломом інституту не звільняв від примусового війська, а тому кількамісячна праця-відпустка в селі на Кіровоградщині здавалася оптимальним варіантом проведення часу, що залишався Василеві до призову. Він справді рвався у ці краї, адже на відміну від усуціль зросійщеного Сталіно врешті втрапив до україномовної стихії, яку гармонійно доповнювали теплі й майже безлюдні луки та поля, де єство ніби наповнювалося диханням природи й грубуватим запахом грудкуватої масної земли. До того ж, термін примусової праці в сільській чи містечковій школі, куди направить вершитель доль із райвно, ґарантовано не стане початком закріпачення, пов'язаного з наглим відторгненням від культурних центрів, а стане саме перепочинком, адже попереду — два трудні й принизливі роки солдатчини.

У липні 1959-го в Донбасі було особливо спечно. Розжарені вулиці, порох, ніби замішаний на вугільному пилу, забивав легені й примушував чимдуж тікати з вулиці. Асфальт настільки розім'як, що, здавалося, лишався на взутті. Природно, що апатія дедалі більше насідала на випускників — не надто баглося працювати, думати, замислюватися над майбутнім. Отримати диплом і чимдуж чкурнути кудись із цієї розпеченої сковорідки — на море, на землю, в село, та куди завгодно, аби лишень вирватися з цього пекла. Щоправда, на відміну від більшости одногрупників Василь мешкав у приватній батьківській хаті, й подих земли, товсті саманні стіни й навіть надміру розігріта вода літнього душу дозволяли йому опиратися суцільній апатії та байдужости.

Попри все, із наближенням дня отримання диплому працювати хотілося дедалі менше. Баглося почивати на лаврах, адже інститут успішно закінчено, а дорогу не зі твоєї волі перервано на два роки. Але звичка щоденної праці не дозволяла втрачати форму. Книжки, уже не зі студентської бібліотеки, а з приватних книгозбірень викладачів, одна за одною переходили в категорію прочитаних. І лише бурчання мами, особливо вечорами, коли треба було поливати город, а не вилежуватися лежнем, змушували відриватися від читання.

Наближався день отримання диплому та призначення, після чого можна було вирушити «на села». Улітку під Кіровоградом саме відбувалися якісь курси для молодих викладачів, і Василеві дуже хотілося на них потрапити.

Нарешті — випуск. Прощання з друзями й одногрупниками, усвідомлення неминучости розлуки з людьми, які вже встигли стати доволі близькими. Але це вже в минулому. Треба рухатися далі. За кілька днів, після офіційних церемоній і морочливого оформлення обхідного листа, Василь Стус рушив на «справжню», не донецьку, Україну.

Поїзд був звично брудним і таким задушливим, як вокзал чи й саме Сталіно, але книжка й мрії про майбутнє суттєво полегшували дорогу. Нарешті — Гайворон. Швидко знайшовши Управління освіти, — у маленькому містечку всі все знають, — і недовго почекавши доволі привітного, хоча й заклопотаного чоловіка, так не подібного на чиновника, Василь залагодив усі формальності. Ставати до роботи йому пропонується в другій половині серпня, а до того часу він може бути вільним, але… тут, розумієте, в середині серпня[202] буде провадитися збір молодих вчителів району, а більшість викладачів у цей час не мають можливости «відірватися» від роботи на землі. То чи не хотіли б ви, так би мовити, для швидшого знайомства з «обстановкою» і кращого входження у «курс справ» туди поїхати? Василя не довелося довго аґітувати. Це було саме те, чого він хотів — відпочинок: без жодних зобов'язань, без підготовки до уроків, без зошитів, які з'їдатимуть силу силенну часу, без… Стус погодився з задоволенням і вже зворотним шляхом до батьківської домівки почав мріяти про нові зустрічі та знайомства.

За кілька тижнів — повернення.

Учительська конференція відбувалася на «базі „Чайки“, коло Бугу. Василь усю ніч напередодні не спав, а вдосвіта прийшов зарошений до пояса, — здивував він усіх. — „Конференція ж сьогодні. Та й якщо бродити, то взяв би когось із собою…“ — ми до нього, жартуючи. А він: „Ні, там треба було ходити тільки самому!.. Яку я красу бачив: серпень, зорі падають, трави густі некошені, Туман над Бугом“»[203], — згадує Любов Маєвська[204]. Молоді лиця, несподівані зустрічі та знайомства. Малоцікаві й малоінформативні курси підвищення кваліфікації (передусім — ідеологічної) молодих вчителів не надто обтяжують, а тому, замість слухати нудні лекції, краще подрімати, адже ввечері — чергова зустріч з чарівною природою українського Поділля.

Вечорами — ближче знайомство зі вчительською молоддю, якої таки трохи з'їхалося. Важко сказати, із ким торував нічні стежки в напоєному п'янкими росами й відсвіченому тарілкою повного місяця буйнотрав'ї Василь, але чомусь майже немає сумнівів, що з кимось таки торував:

СИМВОЛ ВІРИ

Те, що було в дитинстві щемним коханням,

стало нині Олександрою, Валею, Людою,

і за торсами знаних і незнаних коханок

я втратив почуття, що таке любов?

Це спокій Людмили? Це самозречення Валі?

Це нестерпна жага подощів'я?

Це втрата? Це неперейдена грань

між «до» і «після»? Це тьмяно

і незбагненно подосі.

Те, що було в дитинстві вірою в добро,

стало нині солоним болем: немає

добра. Немає на всьому світі. Добро —

це сон, це смерть, це втрата свідомості[205].

Певна збитошність Стуса щодо почуття любови, оспіваного тисячами його вкраїнських і не лише попередників, вказує на те, що навіть коли в