Читати книгу - "Ваш покірний слуга кіт"

за око, зуб за зуб… Одне слово, як буде впиратися, то нічого, крім шкоди, не матиме.

— Авжеж, дурна впертість йому тільки зашкодить. Я вже йому розтлумачу, що до чого.

— А ще скажи, що руки нашої доньки домагається багато хто і невідомо, чи ми ще віддамо її за Мідзусіму. Однак ми дедалі більше переконуємося, що Мідзусіма непогана людина, освічена. Можеш навіть натякнути, між іншим, що ми не проти віддати за нього доньку, якби він наполегливо працював і найближчим часом став доктором наук.

— Він, напевне, працюватиме старанніше, якщо дізнається про вашу обіцянку. Я з ним побалакаю.

— Далі, знаєш, яка штука… Я думаю, Мідзусімі зовсім не личить називати того дивака Кусямі сенсеєм. Взагалі, шкода, що він слухається його порад. Та менше з тим. Зрештою, на Мідзусімі світ клинцем не зійшовся, тож не велика біда, якщо Кусямі перешкоджатиме…

— Жаль тільки Мідзусіму-сана, — докинула слово Ханако.

— Я незнайомий з Мідзусімою-саном, але думаю, що поріднитися з вами — велике щастя для нього. Звісно, він не проти одруження.

— Мідзусіма-сан хоче одружитися, але його збивають оті два — Кусямі та Мейтей.

— Не гаразд. Освіченій людині не личить отак поводитися. Обов’язково зайду до Кусямі й поговорю.

— Ти вже пробач, але до тебе є ще одне прохання. Ясна річ, Кусямі найкраще знає Мідзусіму, але дружині останнім разом так і не вдалося про нього вивідати. В такому разі може б ти розвідав, яка у нього вдача, як він поводиться, чи розумний?

— Усе зроблю. Сьогодні субота, тож, напевне, застану Кусямі вдома. Тільки от я хотів би знати, де він останнім часом живе.

— Звернете від нашого будинку праворуч і підете до кінця завулка, потім повернете ліворуч і побачите його хату, огороджену струхлявілим чорним парканом, — пояснила Ханако.

— Це ж зовсім поряд. Вертатимусь, зайду на хвилину до нього. Я легко знайду його будинок по табличці.

— Майте на увазі, табличка не завжди на місці. Він, мабуть, приклеює вареним рисом на воротах свою візитну картку, яку щоразу змиває дощ. А тільки дощ перестане, знову її приклеює. Отож на табличку надії не покладайте. Ну, чи ж не ліпше було б прибити дерев’яну? От недогадливий!…

— Дивина, та й годі. А що, як спитаю, де будинок з трухлявим чорним парканом? Кожен, мабуть, покаже.

— Авжеж, іншого такого неохайного будинку в цілому кварталі не знайти, тож не помилитеся… Стривайте, є ще одна прикмета. Питайте, де будинок з порослим травою дахом.

— Дуже примітний будинок, ха-ха-ха…

Треба мерщій вертатися додому, поки туди не зволив прийти Судзікі-кун. Що ж до розмови, то я вже й так наслухався. Прошмигнувши мимо туалету, поза штучним пагорбком, я вискочив на вулицю, звідти гайнув до будинку з порослим травою дахом. Наче нічого й не сталося, виліз на веранду і присів навпроти вітальні.

Господар розіслав на веранді білу ковдру і, лігши долілиць, ніжився, в яскравих променях весняного сонця. А воно здавалось несподівано ласкавим — зігрівало халупу, порослу грициками, так само щедро, як і вітальню Канеди-куна. Жаль тільки, що ковдра була нужденна. Ткали її білою, і в крамниці імпортних товарів продавали як білу; більше того, сам господар, купуючи, сказав: «Дайте он ту, білу». Але відтоді минуло кільканадцять літ, тож давно вона втратила природний колір і стала темно-попелястою. Цікаво, чи ще довго вона протягне й чи набере чорного як смола кольору. Її, усюди протерту, що аж нитки знати вздовж і впоперек, гріх називати ковдрою. Правильніше сказати, то була не вовняна ковдра, а звичайнісінька рядюжка. Однак господар, напевне, вважає: коли вона протрималася рік і два, п’ять і десять літ, то повинна служити йому ціле життя. Що за легковажна, безтурботна людина! Так от, господар лежав долілиць на ковдрі, якій випала така тяжка доля. «Що це він робить!» — тільки я подумав, як одразу помітив, що, підперши обома руками випнуте підборіддя, між пальцями правої господар затис цигарку. Ото й усе. А втім, можливо, в його покритій лупою голові, як вогненна колісниця, проносилися великі істини всесвіту. Щоправда, як постежити за ним збоку, то в це важко було повірити.

Не помічаючи, що цигарка дотліла, а чималий стовпець попелу впав на ковдру, господар втупився у цівочки диму від цигарки. Підхоплений весняним вітерцем дим то піднімався вгору, то спускався вниз й, описавши кілька вигадливих кілець, темно-ліловим клубком осідав на вологому після миття волоссі господині… О, зовсім забув сказати кілька слів і про неї.

Господиня повернулася до чоловіка задом. Гадаєте, це непристойно? Аж ніяк. Назвати якийсь учинок чемним чи не чемним — залежить від того, як його тлумачити. Нема нічого непристойного, що жінка підняла свій величний зад перед носом у чоловіка, а той спокійнісінько вперся в нього головою. Адже вони вище передсудів: обтяжливих рамок етикету позбулися ще на першому році подружнього життя… Отож, прибравши названої пози, господиня демонстративно розпустила вимите у настої червоних водоростей і свіжими яйцями волосся, без жодного кучерика, й зосереджено шила дитячу безрукавку. Власне кажучи, вона винесла на веранду креп-муслінову ватяну ковдру й коробку для рукоділля та шанобливо повернулася до чоловіка задом саме для того, щоб висушити волосся. А може, навпаки, господар туди повернувся. Вже згадуваний тютюновий дим густими струмками пронизував розворушене вітерцем, чорне волосся, а господар, затамувавши подих, спостерігав, як несподівано перед ним постало марево. Дим, ясна річ, не стояв на місці, а згідно зі своєю природою перебував у безперервному русі; тому, бажаючи простежити, як він переплітається з волоссям, господар мусив вести за ним погляд. Розпочавши спостереження від тої миті, як дим пропливав над жінчиним попереком, господар неквапливо повів очима по спині, поковзнув по плечах, по потилиці, а досягши нарешті тімені, мимоволі йойкнув. На самій маківці голови його вірної подруги, з якою він поклявся жити до смерті, кругліла чимала лисина. Немов радіючи нагоді, вона зблискувала під теплим сонячним промінням. Вражений несподіваним відкриттям, господар витріщився на лисину, хоч вона й засліплювала йому очі. Спершу вона йому нагадала лампадку божника, що переходила у спадок уже протягом багатьох поколінь. Сім’я належала до буддійської секти Сінсю, а тому за давнім звичаєм мусила витрачати непосильні кошти на догляд за божником. Господар пригадав, що замолоду він бачив у коморі прикрашене сухозліткою дзусі [108] з підвішеною всередині латунною лампадкою, яка навіть опівдні тьмяно світилася. У навколишній темряві світло здавалося особливо яскравим, тому-то, мабуть, господареві навіяло спогади дитинства, пов’язані з лампадкою, як тільки угледів жінчину