Читати книгу - "Пригоди Грицька Половинки"

бита цегла, скалки скла і різне сміття. На даху над щілиною стоять Вадька з Борисом. У кожного до пояса прив'язана мотузка, другий кінець якої протягнуто на горище й закріплено там до крокви морським вузлом.

— Слухай, а ти певен, що буде ця сама, невагомість? — нерішуче питає Борис, з острахом зазираючи в щілину.

— Аякже. Невагомість — це ж і є, коли людина висить у повітрі, ні за що не тримаючись ні руками, ні ногами. Ну, давай!

У Натки чомусь сильно калатає серце, терпнуть ноги. Хлопці водночас лягають на дах, звішують ноги в щілину і потроху починають сповзати. При цьому вони голосно сопуть.

Ось над дахом видно тільки їхні голови. Ось уже й голови зникли, лише руки держаться за ринву. Раз! — нема вже й рук. Мотузки натягнулися й тремтять, як струни; У Натки щось обірвалося всередині.

Кілька секунд було тихо. Потім почувся приглушений Вадьчин голос:

— Борко, ну як? Відчуваєш невагомість?

— Відчуваю… Тільки пояс холерський сильно давить. Прямо живіт перерізує…

Знову запанувала тиша. Потім раптом почувся натужний голос Борисів:

— Слухай, я більше не можу! Якась незручна невагомість. Дуже вже ріже… Н-не можу. Чуєш?

Мотузки нервово засіпалися, і Вадьчин голос прохрипів:

— Гаразд… Вилазь і мені допоможеш. А то я до даху не дістаю…

Одна з мотузок засіпалась ще дужче. Потім почувся тремтячий голос Бориса:

— Вадько! Я не можу вилізти.

— Та ти що? Облиш жарти!

— Ні, серйозно! Не можу! Серйозно!

Мотузки одчайдушно скрипуче попискували.

— Вадько! Давай кричати на поміч! Я не можу, Вадько. Ми зараз розіб'ємось! — Стривай! Не треба ще! Може…

— Нічого не може…

І тут Натка зрозуміла, що «невагомих» космонавтів треба рятувати. Ще мить — вони зірвуться і… не треба тоді космосу — на землі теж можна прекрасно розбитися.

Натка зітхнула й крізь слухове вікно вилізла на дах. Дах був противно слизький і похилий. Натка на животі підповзла до краю і зазирнула в щілину.

Вадька і Борис теліпалися на мотузках, як два черв'яки. У Бориса пояс під'їхав майже під пахви, і ноги метлялися, мов у лялькового Петрушки. У Вадьки, навпаки, пояс з'їхав нижче пупа — він висів униз головою і, як немовля, дриґав ногами, боячись зовсім випасти з пояса.

Обидва жалібно кректали і стогнали.

— Ой хлопчики, я зараз! — заголосила Натка. — Повисіть ще трошки! Повисіть, хлопчики, не падайте! Я зараз!

І вона швидко подалася у слухове вікно.

Натка в розпачі бігала по горищу, весь час промовляючи:

— Повисіть, хлопчики, я зараз! Повисіть, хлопчики, я зараз!

Хоча звідти вони, звичайно, не могли її чути.

«Як же допомогти? Як допомогти?» — стрибало в голові.

Враз Натка побачила довгу дерев'яну жердину з залізним гачком-трійником на кінці. Цією штуковиною двірник дядя Стьопа завжди виколупував сміття в каналізаційних колодязях, щоб не забивало труби. Не задумуючись, Натка схопила жердину і потягла на дах.

Вона обережно опустила жердину і спробувала зачепити Вадьку за ногу. Але гачок зіскакував і не брав. Тоді вона зачепила Бориса за штани. Взяло.

Натка щосили потягла вгору. Від напруження потемніло в очах. Все-таки Натка була дівчинка! Ні, не витягти їй Бориса — сил не вистачає. Раптом щось затріщало, штани розпанахались, і гачок зірвався. Натка розгублено міркувала, що робити. Нарешті збагнула. Опустила жердину другим кінцем і гачком зачепила за ринву.

— Хапайся, Борко! Лізь!

Борка пихкав, як паровоз.

Натка схопила його за комір і тягла до болю у пальцях. І — о радість! — нарешті Борис на даху.

Уже вдвох, спільними зусиллями, за допомогою тієї ж таки жердини вони виловили Вадьку.

І ось Вадька і Борис стоять перед Наткою. Борка білий, як молоко, Вадька червоний, як помідор (від приливу крові; спробували б ви повисіти догори ногами!). В обох тремтять губи і очі великі-великі, зовсім не хлоп'ячі, а просто дитячі, перелякані.

І тут Натка не витримала — вона все ж таки була дівчинка…

— Чого плачеш? — тихо й розгублено спитав Вадька.

Вона не відповіла.

Вадька перезирнувся з Борисом і сказав ще тихіше:

— Та ти ж просто молодець, Натко! Ти ж просто нас врятувала. Без тебе ми б просто, я вже навіть не знаю…

Натка все ще плакала.

Тоді, переборюючи хвилювання, Вадька мовив:

— Слухай, знаєш, а ти теж готуйся з нами, добре?

— Ага, — сказав Борис, гладячи рукою розпанахані штани.

— І, можливо, ти будеш другою в світі космонавткою. Після Терешкової. Хочеш? Космо-Наткою! — і Вадька, засміявшись з власного дотепу, додав: — Я серйозно, зовсім не глузую.

Натка посміхнулась, крізь сльози. їй чомусь згадався раптом казковий козлик, якого так щиро вони оплакували колись удвох із Вадькою…

ЯБЕДА

— Я більше не буду! Ну, чесне слово!

— Що ж, повірю. Тільки це вже востаннє. Зрозумів? Коли хоч щось — ти не поїдеш… Якийсь хуліган росте, а не хлопець. Більше панькатися з тобою не буду.

— Добре, мамусю. От побачиш, от побачиш.

Валько полегшено зітхнув. І в душі він заприсягся: «Годі! Все! Більше цього не буде!»

Не вперше Валько давав собі такі клятви, не вперше каявся — легковажна він був людина. Але тепер він вирішив остаточно: скільки можна! Тільки й чути: «Ваш Валько вдарив Борю», «Ваш Валько обірвав вірьовку з білизною!», «Ваш Валько заліз у собачу конуру й гавкав…» І просто нестерпно дивитися у вічі мамі, коли вона докоряє: «Знову? Ну чому ти не можеш поводитися, як Толя?»

Ох, оцей Толя — товстий губатий Только, двоюрідний Вальків брат! Чому всі вважають його таким хорошим? Авжеж, він відмінник і щодня чистить зуби. Авжеж, він не стріляє з рогатки і не їздить на трамвайній ковбасі… Але ж він не вміє плавати і не вміє кататися на ковзанах. І плаксій він — як найостанніша баба. Через четвірки ладен крокодилячі сльози лити. А коли вони були молодші і їм траплялось битися, Толя завжди лупцював Валька, бо був на півроку старший і дужчий. Причому побитий Валько мовчав, а Толя ревів. Б'є і плаче, б'є і плаче. І виходило, що винен, звичайно, Валько — він, мовляв, кривдник, він хуліган. І так усе життя…

Але Толі не треба виправлятися. Виправлятися треба Валькові.

Мама пішла. Дома — нікого. Поскучавши трохи в кімнаті, Валько йде у двір. На обличчі в нього сум і нудьга. Таке обличчя в нього буває тоді, коли вій хворий або коли пише у класі контрольну.

З майданчика лунають крики, свист, галас — хлопці грають у футбол. Хтось, вгледівши Валька, гукає:

— Валько,