Читати книгу - "Гробниці Атуану"

class="p1">Вона назвала Геда на ім'я — і побачила його насправжки: пошрамоване смагляве обличчя, чорні очі. Ніби й Гед, і не Гед, бо обличчя біле, як сметана.

— Не називай мене істинним ім'ям прилюдно! Запам'ятай: ми — брат і сестра, йдемо з Тенакбаха... Чує моє серце: щойно побачу добру людину, як почну канючити щось на вечерю!

Гед узяв Тенар під руку, і вони ввійшли в село...

Подорожани покинули гостинних селян наступного ранку, чудово виспавшись і досхочу попоївши.

— І часто магам доводиться отак жебрати? — спитала Тенар, коли вони йшли повз пасовище, яким лінькувато вешталися кози.

— Чому це тебе цікавить?

— Та здається, що тобі не первина... Надто вже ти вправний!

— Ну, може, й так. Якщо ти вважаєш це жебрацтвом, то я все життя тільки те й робив, що жебрав. Ти ж знаєш, майна у чаклуна небагато, а в дорогу я взагалі не беру нічого, крім своєї патериці та одягу, який на мені. Одначе більшість людей радо гостять чаклунів! Та й у боргу ми рідко залишаємося.

— Що ти маєш на увазі?

— Ну, взяти хоча б оту жінку в селі. Я вилікував її кіз.

— А що, вони хворіли?

— Вим'я набрякло. Я ж сам пас кіз, коли був хлопчиськом.

— Ти сказав їй про те, що зцілив їх?

— А ти б сказала?

Трохи помовчавши, Тенар відповіла:

— Я бачу, твоя магія годиться не лише для великих справ.

— Гостинність, — відказав Гед, — то дуже важлива річ. Може, й справді досить було просто подякувати. Але мені стало шкода кіз.

Опівдні вони дісталися до великого міста. Воно було збудоване з випаленої цегли й оточене зубчастим карґадським муром із чотирма сторожовими вежами та єдиною брамою, крізь яку чабани саме проганяли отару овець. За стіною височіли криті червоною черепицею дахи. Браму стерегло двоє вояків у шоломах, прикрашених червоним пір'ям. Тенар уже бачила такі шоломи раніше, коли посланці Богокороля раз на рік приводили до Гробниць жертовних рабів або приносили гроші й інші дари. Тенар поділилася з Гедом своїми спогадами, коли вони проходили повз стіну.

— Я теж їх бачив, ще в дитинстві, — відповів чаклун. — Вони припливали на Ґонт. Напали на моє село, хотіли зрівняти його з землею. Але ми їх прогнали! Потім було побоїще у гирлі Ара, на узбережжі моря. Тоді загинуло багато людей — сотні, можливо, тисячі... Але тепер, коли ми віднайшли Втрачену Руну, ворожнечі між Карґадом і Внутрішніми землями буде покладено край!

— Авжеж, було би глупством ворогувати далі, — погодилася Тенар. — Та й що робитиме Богокороль із такою силою рабів?

Гед замислився над її словами.

— Тобто, якщо королівство Карґад підкорить Архіпелаг?

Тенар ствердно кивнула.

— Не думаю, що таке й справді могло би статися!

— Але ж поглянь, яке могутнє королівство, яке велике місто, які міцні стіни, скільки тут людей! Чи вистояли би твої співвітчизники, якби на них напало все тутешнє воїнство?

— Це місто зовсім не велике, — розважливо заперечив Гед. — Утім, якби я тільки щойно покинув свої гори, то теж, либонь, сказав би, що воно велике. Але в усьому Земномор'ї стільки міст, що й не злічити! Порівняно з ними, це — дрібне містечко. Та й островів у Архіпелазі теж не бракує... Ти ще побачиш усе це, Тенар!

Дівчина промовчала, незворушно крокуючи далі.

— Мандрувати світом — це справжнє диво! Просто з моря перед тобою постають незвідані землі, а твій корабель поволі пливе назустріч угіддям і лісам, містам і гаваням, палацам і ринкам...

Тенар кивнула. Дівчина розуміла, що Гед хоче підбадьорити її, однак свою радість вона залишила високо в горах, у сутінковій річковій долині. Зараз Тенар відчувала лише дедалі дужчий жах. Усе, що її оточувало, лякало новизною. Досі вона не знала нічого, крім пустелі та Гробниць. І що з того? Тенар знала кожен поворот У вже не існуючому лабіринті, вміла танцювати перед зруйнованим вівтарем. Але вона нічогісінько не знала про людську душу.

— А ти мене там не покинеш? — несподівано запитала Тенар.

Вона не дивилася на Геда. Чаклун досі ховався під машкарою білошкірого карґадського селянина, а Тенар не хотіла бачити його таким. І тільки Гедів голос зовсім не змінився відтоді, як вона вперше почула його в Лабіринті.

Чоловік відповів не відразу.

— Тенар, я йду туди, куди мушу йти. Я там, де на мене чекають. І саме тому я ще ніде надовго не затримувався. Ти мене розумієш? Я роблю те, що маю робити. І звик до самотності, звик покладатися лише на власні сили. На Хавнорі я пробуду з тобою стільки, скільки ти захочеш. А якщо колись я знову тобі знадоблюся — просто поклич мене! І я прийду, Тенар. Постану навіть із могили! Але залишитися з тобою я не можу.

Дівчина нічого не відповіла йому.

— А втім, на Хавнорі ти чудово обходитимешся без мене! І будеш щаслива, — заспокоїв її Гед.

Тенар мовчки кивнула.

Скінчивши розмову, чаклун і дівчина рушили до моря.

ПОВЕРНЕННЯ

Гед сховав свій човен у кам'яному гроті під величезним стрімчаком, який тутешні мешканці назвали Хмарним мисом. В одній із хат подорожан почастували вечерею — миска тушкованої риби засмакувала їм, як ніколи. А з останнім проблиском дня Гед і Тенар спустилися до берега. Вузька ущелина, в якій було заховано човен, ліктів на тридцять вгризалася в камінь. Піщане дно гроту було вогким, бо майже збігалося з лінією припливу. Їхній сховок було видно з боку моря, тож Гед сказав, що багаття розкладати не варто, аби не привертати уваги нічних рибалок, які промишляли біля берега. Чаклун і дівчина сяк-так вмостилися на піску, що здавався настільки ж м'яким для пальців, крізь які вільно просочувався, наскільки був твердим для стомленого тіла. Тенар вслухалася в шум моря, яке то лащилося, то з ревом розбивалося вщент об скелястий берег. Його гучні зойки було чутно принаймні за милю звідси. Море ревло знову, і знову, і знову, і щоразу той рев відлунював по-новому. Воно не вгавало ні на хвилину. На берегах усіх суходолів світу море здіймало невгамовні хвилі, ані на мить не стихаючи, не знаючи спочинку. Пустелі, гори — вони були німими і не озивалися до неї. Натомість море вічно ридало ревучим, похмурим голосом, і Тенар не розуміла його мови. Морська стихія