Читати книгу - "Бронзовий чорт"

до голови уважним поглядом і, мабуть, лишився задоволений, бо подав руку й назвався:

– Харитон.

– Муха. – Сотник відповів на рукостискання. Напруженість, котра передує мало не кожному знайомству, особливо за таких обставин, минула, всі розсілися, як могли, і Харитон виставив на стіл пляшку самогону.

– Остання, – попередив, – і тільки заради знайомства. Бо тепер, поки не виконаємо завдання, – ні краплі.

Видно, Мусі цей наказ не сподобався, бо крекнув невизначено, проте заперечувати не став.

Юрко відмовився, його ніхто не силував. Випили й закусили хлібом із салом. Юрко гадав, що після вечері в Квасові не їстиме принаймні добу, однак нічний лісовий нохід знову пробудив апетит, і він з задоволенням ум'яв шматок рожевого, з прорістю сала з хлібом та часником.

Коли спорожнили пляшку, Харитон засунув її під нари, посерйознішав, одразу зробився якимсь вельбучним і мовив, звертаючись в основному до Мухи, – Юрка через молодість літ не брав до уваги:

– Сподіваюсь, шановний пан сотник знає, що йому належить робити?

– У гріпсі сказано, – одповів Муха не менш поважно, – щоб ми забезпечили вам прикриття та надавали всебічну допомогу. І що на час виконання завдання підлягатимемо вам.

– Краще не сформулюєш! – задоволено осміхнувся Харитон. – Бо завдання маємо дуже важливе, нас інструктував сам штурмбанфїорер Краусс.

Юрко здригнувся: який штурмбанфїорер? Що він меле?

Але нічим не виказав свого здивовання – перебування в бандерівському курені дечого навчило його: служба безпеки не знає пощади, і, якщо хочеш вижити, вмій приборкувати свої почуття.

– Я не чув такого прізвища, – заперечив сотник.

– Дуже велике цабе! – підвів угору вказівного пальця Харитон. – 3 самого імперського управління безпеки.

«Гестапо, – подумав Юрко, – їх послало гестапо, це – німецькі диверсанти, а я із сотником Мухою мушу допомагати їм!.. Але чому не здивувався Муха? Бо німці – наші вороги так само, як і червоні, сам Бандера сидить у гестапо, оунівські пропагандисти кричать про це на всіх перехрестях, а виявляється…»

Але про що веде далі Харитон:

– Наше завдання не таке вже й складне, але дуже відповідальне. Треба… – нараз затнувся, насторожено подивився на мірошника і Юрка. – Але про завдання потім, головне, щоб ви усвідомили його важливість. Прошу виконувати всі мої накази, навіть вимагаю, бо в цьому половина нашого успіху. Можу тільки поінформувати, що найвищі чини рейху знають про нашу місію, і в разі успішного виконання завдання заслуги кожного з нас будуть належно відзначені.

Рейх і найвищі чини?

Юрко хотів поцікавитись, при чому тут чини рейху, але зустрівся очима з паном Харитоном і промовчав. Проте той щось прочитав у Юркових очах, бо запитав:

– Тобі щось незрозуміло, хлопче? Юрко відповів якомога впевненіше:

– Я повинен виконувати всі накази сотника Мухи.

– Тепер виконуватимеш мої.

– Зрозуміло.

– А якщо зрозуміло, то лягаймо спати. Ви йдете, пане Семешок?

– Звичайно, – реготнув той. – Мені що, це вам слід ховатися, а я місцевий: пішов до лісу по гриби. Дайте мені тільки кошика. Того, в якому Зіна вам продукти принесла. – Взяв кошика, повісив на ліву руку: тепер він і справді нагадував запеклого грибника. Церемонно потиснув усім, зокрема і Юркові, руки й поліз із схрону. – Атож, ще й грибів на зворотному шляху назбираю, – мовив і засунув за собою ляду.

Юркові дісталося місце на нарах у самому кутку схрону, поруч нього ліг Муха, радист і Харитон зайняли крайні місця біля самого люка – ніхто не міг вийти, не потривоживши їх.

Сотник тільки посміхнувся: він сам вжив би точно таких заходів перестороги. Що ж, усе закономірне й, навпаки, приємно, що доведеться діяти з досвідченими людьми.

Юрко лежав з заплющеними очима, але не спав. Поступово в схроні заспокоїлося,. Першим заснув радист: засопів тихо-тихо, посвистуючи, Юрко подумав, що заснув той якось спокійно й сон його, либонь, був легкий.

Харитон захропів басовито, як і належить начальникові, – ніхто не насмілиться зауважити йому. Певно, заснув і Муха, бо, коли Юрко торкнувся його плеча, сіпнувся невдоволено, але нічим не виказав свого невдоволення й мовив лагідно:

– Спи, натомилися ми.

Юрко присунувся до нього близько, прошепотів у саме вухо:

– Це ж німецькі диверсанти, друже сотнику, з гестапо, чи зрозуміли?

Муха потягнувся на солом'яному матраці, відсунувся трохи, й тепер Юрко міг бачити в тьмяному світлі прикрученої лампи його обличчя.

– Ну й що? – запитав сотник.

– Але ж німецькі диверсанти, невже ми допомагатимемо їм?

– Дурний ти ще, – поклав Юркові на плече міцну руку сотник, легко стиснув і повернувся на бік. – А шмайсер у тебе звідки?

– У бою взяли.

– Набралися б. Німецька зброя, й залишили її нам недаремно.

– Фашисти?

– А тобі не все одно? Фашисти, чорт, диявол, аби не було червоних. Ти що, – запитав нараз здивовано, – вперше про це чуєш? – Юрко не відповів, і сотник вів далі пошепки: – Німці ще сильні, а якщо навіть їх поб'ють, сюди прийдуть інші. Англійці чи американці, вони нам допоможуть, за це й б'ємося, хлопче, бо жити з червоними ми не згодні, збагнув?

Юрко кивнув автоматично, мабуть, це задовольнило Муху, бо повернувся до хлопця спиною й заснув одразу: тихо, як миша, спокійним сном впевненої у собі людини.

А Юрко крутився, сон змагав його, проте заснути ніяк не міг – думав: вони разом з диверсантами і цілий рейх стежить за ними. Цілий рейх – фашисти, одягнені в форму й без форми, ось вони підвелися всі разом, викинули вперед руки – «хайль, Гітлер!».

А він, Юрко Штунь, людина, яка вважала себе інтелігентною і освіченою, також горлає разом з усіма «хайль, Гітлер!», бо виконує для рейху надзвичайної ваги завдання.

Разом із сотником Мухою, який перед цим задушив удавкою господаря хутора та його спритного десятирічного сина.

Очі цього хлопчика – великі, сірі й розумні – весь час стояли перед Юрком, певно, він уже давно спав, а очі не вникали, великі й сумні, і Юрко читав у них докір.

Літак стояв посеред великого ангара, захований від чужих очей, і це ще раз порадувало Іполитова: отже, операція дійсно вельми секретна й німці надають їй великого значення.

Підійшов інженер у цивільному, вклонився ввічливо, де, сподобалося Іполитову – мовив вимогливо, наче був не звичайним агентом, а принаймні генералом Люфтвафе.

– Я хотів би вислухати ваші пояснення, гер?..

– Ханке, – догідливо уточнив інженер, – доктор Хапке до ваших послуг.

– Так от, докторе, покажіть літак. – За останні дні Іполитов