Читати книгу - "Холодний Яр"

від мух, що не давали спокійно дрімати. В кінці коридора якийсь дідусь з сивою борідкою тихо розмовляв з фельшером, який обходив камери. При цьому декілька разів поглянули в мій бік. Коли я став і почав проходжуватися по дворику, дідусь вийшов і підійшов до мене.

— Ви — Залізняк, з Холодного Яру?

— Так. Чому це вас цікавить?

Очі його забігали по моїм обличчі з якоюсь батьківською ласкою.

— Треба, голубчику, рятуватися якось, бо розстріляють.

Інтуїція відразу відштовхнула думку, що може то провокатор.

— Знаю. Та як тут вирятуєшся?!

В цей час санітар вигукнув моє прізвище. Собесідник стиснув мені руку.

— Ідіть до лікаря. Як вийдете — я попрошу, щоби вас відразу не відводили. Щось вам скажу.

Лікар, якийсь видно «аполітичний» сердега, з добродушним короткозорим поглядом, оглянувши, призначив ванну, масть та сказав фельщерові, щоби той дав мені пару чистої білизни.

Мастити будете — повчав він фельшера — що дня, поки зійде. Добре булоби щоби він на сонці вигрівався.

Фельшер зморщив брови.

— З одиночок на прогулянку не випускають. Та я буду що дня брати його до лікарні зарання, а відсилати аж по скінченні приняття. Най вигрівається.

Викупаний, намащений, одягнувши стареньку чисту білизну з гардероби лікарні — виходжу на двір. На моє прохання, щоби якось випрати і повернути мені мою вишиту сорочку, фельшер сказав, щоб я залишив її у ванні, а на дворі сказав про це тому чоловікові, що зо мною розмовляв. Почуваю себе як новонароджений. Найбільшою приємністю було, що я позбавився дармоїдів зі свого тіла. Червоноармійські штани разом з їх населенням вкинув у ванній під піч. На сходках очікувала вже друга партія хворих в'язнів. Дідусь дожидав на мене. Сідаємо осторонь на траві.

— Так отож слухайте, та робіть такий вигляд як би ми розмовляли собі про найзвичайнісінькі річі. По перше — чи ви знаєте такого то? — назвав він мені одного із інтелігентних холодноярських «бурлаків».

— Ну, звичайно, знаю!

— Це мій добрий знайомий — усміхнувся дідусь якось «лукаво». — Я сиджу за дрібненьку справу: сини —старшини — до червоної армії на мобілізацію не зголосилися. Нас, таких «щасливих» батьків сидить тут кільканадцять. Та довго вже сидіти не буду. Передав своїм «гультіпакам», щоби дурня не валяли, а з'являлися. Тепер можуть їх тут у запасових частинах залишити, а як вишлють на фронт — то перейдуть до наших — тільки й біди.

Покищо я отут працюю в лікарні, помагаю у канцелярії тощо, а головне, вільно собі по тюрмі ходжу. Комусь із своїх записочку від товариша по справі про слідство передаси, комусь їсти роздобудеш — для мене старого і то «робота».

Як вас привели — я знав, бо у конторі мої добрі знайомі працюють. Фельдшер цей — теж наша людина. Я його попросив, щоб він заглянув до вас та привів під якоюсь причиною до лікарні.

Щоби вирятувати життя — для вас є тільки одна дорога. В тюрмі було кілька випадків захорування на сипний тиф. Тюремне начальство дуже боїться, щоби тюрми не обхопила пошесть і як тільки лікар ствердить, що в'язень захворів на сипняка, відразу же, не питаючи, за ким він числиться, відправляють до земської лікарні. Там тюрма має свою палату, її стережуть міліціонери.

Мусите захворіти на сипняк і попасти до земської лікарні. Звідти вас вночі заберуть хлопці силою і відвезуть у надійне місце, де вас лікуватимуть краще, як у лікарні. Можна, звичайно, і від тифу померти — та то вже як Бог дасть... А так напевно загинете.

— Добре, але хто мене забере? Як, нарешті, захворіти на замовлення?

— Хто забере — то вас нічого не обходить. Будете знати як заберуть. А що до того, як захворіти — то після завтра мені принесуть із земської лікарні сипнотифозних вошей у коробці. Я вам їх дам — а ви пустите їх трохи попастися на себе. Ви на сипняка ще не хворіли?

— Ні. На «заворотняка» хворів.

— Ну то через півтора-два тижні будете без пам'яти...

Цей простий, хоч трохи фантастичний плян, заповнив душу надією. Щось було у голосі старого, що примушувало вірити йому.

Кажу, що в такому разі треба, щоби ми захворіли одночасно з Зінкевичем. Відповідає, що він про це думав і зв'яжеться з ним, як не тут у лікарні, то через в'язня-директора Глодоської гімназії Нечипоренка[8], що працює старостою в одиночному корпусі. Через нього-ж буде передавати нам обом їсти, щоб ми «духу набрали». Сорочку обіцяв передати дочці, щоби випрала і принесла.

Другого дня фельшер викликав до лікарні також і Зінкевича.

Відбуваємо утрьох «нараду», та Гнат на «сипняка» рішуче не погодився, бо мав хворе серце, а це пророкувало йому певну смерть. Зрештою він став якимсь ультра-фаталістом і на все махнув рукою: що буде — те й буде!

Через два дні, після чергового намащення шкіри, дістаю від дідуся маленьку бляшану коробочку. У камері обережно відкриваю. На дні ворушиться чотири лапаті сипнотифозні воші. На думку, що вони мають вирятувати мені життя — привітливо усміхаюся до огидних створінь і пускаю їх за позуху «пастися». Виголоднілі паразити гризли тіло як пси і довго не давали заснути.

Раненько розбудила мене лайка крізь проріз у дверях. То прийшов на зміну рудий брутальний дозорець-комуніст, що один із усіх дозорців допікав завжди без потреби в'язням. Кричав, щоб я брав мітлу і замітав камеру, хоч мести не було чого. Лапнувши за засвербіле на шиї місце, ловлю там одну свою «гостю». В голову ускакує весела «ідея». Виходячи за мітлою, непомітно пускаю свою «сипнячку» дозорцеві на плечі. Замівши камеру, скидаю білизну і розшукую останні три — розчавлюю їх нігтем на залізному столику. Стає весело від думки, що чека та «особий отдєл давно вже зробили би те саме зо мною по використанні», як би я був видав все, що знав.

До лікарні я ходив ще кілька днів. Дідусь віддав мені випрану вишивану сорочку. Як раз вчас, бо шпитальна вже розлазилася. Одного дня сказав мені, що вже є розпорядження про його звільнення і сьогодні він покине тюрму. Наказав, щоб я був спокійний. Як захворію — все буде добре. На всякий випадок, коли б мене забрали де раніше та колиб мені удалося втекти, оповів докладно де живе і по чому можна пізнати його садибу. Прізвище його я вже знав.

— Як би, дай Боже, вдалося вам як вирватися припадкове —