Читати книгу - "Подвійне дно"

І жодних особливих прикмет. Просто три здорових хлопа, суцільно мертвих.

— Загортай його в плівку. — Рудий штовхає тіло моєї жертви. — Чорт, Лізо, дивись, не вимажся.

Нема сенсу нагадувати мені про це. За півгодини хол знову сяє чистотою, а тіла, загорнуті в поліетилен, охайно лежать попід стіною. Що ж, хлопці, таке теж трапляється. Не варто вам було сюди лізти.

— А ви вже впоралися? — Стась нарешті повернувся, задиханий і брудний. — Я все влаштував, тепер маємо щось зробити з трупами.

— Вивеземо їх з міста і покинемо десь в посадці. — Рудий одягає свою куртку. — Завантажимо в машину, зараз ніч, ніхто нас не спинить.

— А Ліза хай лишиться тут. — Стась знімає брудний одяг. Де він так вивалявся?

— Ні. — Рудий супиться. — Вона має бути з нами. Її небезпечно лишати саму.

— Можливо. Чекайте, маю перевдягтись.

— Де це ти так випацьорився? — скажи мені, я маю знати.

— Та трохи послизнувся, чорт забирай! Мокро надворі. Я зараз, хвилинку. Якийсь тривожний дзвінок у моїй голові не дає мені спокійно чекати. Хто ці люди? Чому вони тут, звідки і хто їх прислав? І чому Стась повернувся такий брудний? Чому хотів, аби я лишилась тут сама? Чи тому, щоб не наражати мене на небезпеку, чи тому, щоб розлучити мене з Рудим? Що я верзу, це ж Стась, наш Стась! Може, саме тому… я йому не вірю. І оці ностальгічні посиденьки біля вогнища, і голосна суперечка з Рудим, щось тут не те. Все це якесь несправжнє. Чи я вже маю паранойю? Тоді все гаразд.

— Що він там робить так довго? — нам не дуже затишно в компанії трупів. — Лізо, поклич його, хай швидше натягає смокінг.

— Зараз.

Я тихо піднімаюсь сходами. Ось кімната з каміном. Там, далі, я спала — ще одна кімната. Товстий килим глушить мої кроки. Гей, Стасю, нам вже набридло чекати.

Я зазираю в кімнату, де спала — вона порожня. І наступна — теж. Я йду, скрадаючись, через весь поверх, та Стася ніде немає. Ні, ось чути щось. Це, вочевидь, кабінет господаря.

— … їдемо за місто, по Сімферопольській трасі. Так, усі разом. Ні, все гаразд, просто пришліть сміттярів.

Я чую голос Стася. То он воно що! Недаремно мені здавалось, що якось воно все підозріло виходить. А ще Танька сказала: Стась заради грошей здатен на все. Цікаво, чи багато йому заплатили за нас із Рудим? Що характерно, навіть своїх попихачів не пошкодували, щоб надати картині достовірності. Але цього разу тобі не пощастило, Стасю.

Я тихенько спускаюсь сходами. Навіть не знаю, що сказати Рудому. І як сказати? Та він має знати, інакше все піде шкереберть.

— Що?

— У нас неприємності, — я маю йому сказати, все одно. — Стась щойно говорив по телефону. Він нас продав.

— Ні! Лізо, цього не може бути…

Стась вже спускається сходами. Я дивлюсь на нього і думаю: якою оманливою буває зовнішність! Обличчя і постать молодого бога — і такі гнилі нутрощі. Невже гроші для тебе важливіші за все на світі, Стасю? Але що ти хочеш на них купити? Світ такий великий. Всього не купиш. І від смерті не відкупишся, ця бабця хабарів не бере.

— Зараз піджену машину. — Стась якось дивно дивиться на мене. — Лізо, ти ж голодна. На кухні є холодильник, візьми щось поїсти.

Час у мене є. Холодильник наповнений всячиною, тому я краю хліб, роблю бутерброди. Добре, що мені завжди подобались великі сумки. Тут у мене тека Старого, косметичка, нічна сорочка, зубна щітка, револьвер, а тепер ще буде пакунок з їжею. А ці з’їм зараз. Ось ще колу прихоплю — і порядок.

— Їдемо.

Стась з Рудим завантажують трупи в багажник. Малоприємна робота, але не залишати ж їх тут? Цей товар швидко псується. Ми з Рудим колись працювали в морзі, ще під час навчання, то знаємо.

— Ти їдь вперед, ми з Рудим поїдемо своєю машиною, за тобою.

— Але…

— Стасю, ми повеземо зброю, ти — трупи. Я не розумію, що тобі не подобається?

— Лізо, щось ти крутиш.

— Не мели дурниць. Ми всі в одному човні.

Давай, Стасю, їдь уперед. Я хочу подивитись тобі в очі, коли ти привезеш нас у пастку. Май на увазі, в мене є план. І він тобі не сподобається.

Ми виїжджаємо за межі міста. Тут багато лісосмуг, і деякі з них ще жовтіють неопалим листям. Цікаво, чим Стасеві не подобається оце місце, чи ось? Я знаю, чим. Стась нас продав.

— Лізо…

— Ти можеш мені не вірити, але все так і є. Я чула, як він говорив з кимось по телефону. Отож тримай зброю напоготові, і тільки-но щось запідозриш, стріляй по машинах. Вони не наздоженуть нас, а на ранок ми будемо вже далеко. Стась проглянув папери з теки?

— Тільки почав.

— Тоді все добре.

— Лізо, це неможливо.

— Я не розумію, чому ти його завжди захищаєш. Це що, чоловіча солідарність?

— Ні. Просто він не міг би так вчинити з нами. — Рудий напружено думає. — Ні, Лізо, він би ніколи не заподіяв нам лиха.

— Я в цьому не впевнена. Тому дивись, не лови гав.

Стась гальмує, Рудий теж натискає на гальма. Гра почалась? Добре, час знімати маски. Стась виходить з машини, відкриває багажник.

— Рудий, допоможи мені.

— Йди. Я буду напоготові.

Рудий іде до Стася. Ось він вже поряд. Так, один за одним скидають трупи в лісосмузі, палять плівку. Розумно, відбитків не залишиться. А це що? А це те, про що я говорила. Машина під’їхала б раптово, якби я не була насторожі. Але я помітила їх першою.

— Рудий!

Стась здригнувся і вхопив Рудого за руку, та даремно. В Рудого міцні кулаки, отож Стась покотився в суху траву, як кегля. Негарно битися, хлопчики. Машина гальмує, я цілюсь в неї. Я не хочу нікого вбивати, тим більше, що мені хочеться подивитись, хто з неї вийде.

Рудий мчить до мене. Я вже завела мотор, він працює на малих обертах. Стась намагається щось крикнути, та йому, нещасному, забракло повітря — нічого, любчику, оклигаєш. Рудий стрибає в салон, і саме вчасно: з темної машини виходить чоловік. У світлі фар я бачу його, щось знайоме… Це лейтенант Огієнко. Ну, боже ж мій, звідки в нього така машина і до чого тут він?

Я стріляю в бензобак Стасевого БМВ, Рудий робить те саме з машиною, що під’їхала. Чалапати вам до міста пішки, хлопці.

11

— Вадику, я маю