Читати книгу - "Перунів цвіт"

їх удвох, підійшов до друзів. Мавка знайшла в собі сили сісти.

— Мені краще! — випереджаючи запитання Годвіна, весело сказала вона. — Дякую тобі за все-за все! Ти навчив мене найголовнішому: цінувати життя й усе те, що воно дає!

— Дякую й вам! — розчулено відгукнувся Годвін. — Коли я спокушав вас справжньою дружбою, я й сам не знав, яке це щастя!

— То що тепер? — поцікавився Данило. — Князюватимеш?

— Так. А ви погостюйте в мене трішки, добре?

— Якби й не хотіли, то змушені були б залишитися! — відказав домовик. — Бач, як усі ваші впиваються?! Пройти між ними й залишитися неушкодженим було б дуже дивно.

— Усе у вас добре, хоча і складно, — позіхнула, схиляючи голову домовику на плече, Калина. — Тільки лісу бракує…

— Так краще? — поклала на коліна гості зелену гілочку Лада.

— Звідки це? — здивувався Годвін.

— Із біологічного музею. Ой, князю, я стільки всього дізналася! — горіли радістю очі маленької служниці. — Мене замкнули на добу з Добромислом, тож я багато чому навчилася й дуже хочу навчатися далі! До речі, князю, вітаю!

— Дякую! — ласкаво посміхнувся дракон, відчуваючи біля серця солодку порожнечу. — Тільки до чого ці умовності?! «Князю, князю!..» Я просто Годвін — такий, як і завжди!

— За це ми тебе й любимо! — урочисто сказав Данило.

Замість епілогу

Годвін визирнув у вікно, вдихнув повні груди кисло-солодкого ранкового повітря. Ясне блакитне небо й осінній ліс поєднували іскристі стовпи сонячного світла. У повільному танку кружляло листя — жовте, помаранчеве, червоне. Стовбури дерев здавалися бурштиновими, і там, де золотаві гілки зливались із сапфіровою прозорістю неба, виникало тріпотливе бузкове марево.

— Як тут у вас добре! — з насолодою потягнувся Годвін. — Дивовижна краса!

— Ми обирали місце для будинку всі разом.

Годвін обернувся, і вдоволена драконова усмішка відбилась на чотирьох усміхнених обличчях.

— Я буду тобі скаржитися! — спохмурнів Данило. — Вони нічогісінько не хочуть робити! Коли Ольга запропонувала жити з нею, я не сумнівався ні миті, хоча завжди знав, що у відьом немає домовиків. Тепер розумію, чому. Це ж просто нестерпно! Веня цілий день на полюванні, Оля лікує хворих, і навіть Калинка, коли повертається з лісу, не хоче вечерю приготувати!

— Я не їм, то чому ж маю готувати? — вдала ображену мавка. — І щоб ти знав, у мене також повно роботи! Зараз у лісі гаряча пора: треба прослідкувати, щоб звірі запаслися їжею, струсити листя з дерев, закликати дощ!

— Ну добре, не готуєш — не треба, — погодився домовик. — Але ж навіщо тягнути додому осиротілих лисенят, пташок із перебитими крилами, якихось мишей і жуків? Навіщо робити з хати ліс? Лісу повно довкола! Ми ж саме заради тебе оселилися тут!

— А по-твоєму, їх можна залишити напризволяще?! Ти згадай, як я вмовляла Лісовика дозволити Вені тут полювати, а потім кожного разу тікала з дому, коли він приносив дичину! — Калина посміхнулася, розчісуючи довге жовтогаряче волосся. — Усі знайомі косо на мене дивляться: мовляв, здуріла дівка — живе з якимись зайдами в якійсь хаті! Кожен пішов на жертви заради нашого братерства!

— Мені страшно подумати, що буде взимку! — продовжував сердитися Данило. — Як згадаю минулий рік — аж сумно стає! Веня вичиняє шкури й розпинає їх усюди, що пройти ніяк не можна, Ольга зілля варить — так начадить, було, що я всю ніч кашляю! А про Калину й не кажу — спить і спить, як усе в лісі в цю пору!

— То, може, ти підеш деінде, коли вже ми так тебе ображаємо? — хитро примружилась Ольга. — Ми й без тебе як-небудь впораємося!

— Хіба що як-небудь! — надувся Данило. — Ти взагалі з голоду помреш — так забігаєшся зі своїм чаклунством, що й макового зерняти в рота не вкинеш!

— Допомагати людям значно складніше, ніж шкодити, — зауважила відьма. — Я це зрозуміла, ще коли у млинаря працювала. Але я не шкодую, що не зреклася сили. Завжди маю можливість усе виправити.

— Мені б мати таку можливість! — посміхнувся Годвін. — Улас завжди щось таке витворить, що не знаю, з якого боку й підійти! Особливо зараз, коли батьки подалися на відпочинок до Візантії. Батько змусив-таки матір зняти свої прикраси, то вона, виявилося, не тільки бігати вміє, а й непогано літає.

— А як там Август? Як Геліодор? — запитала Калина.

— Август намагається створити театр. Тільки от хор ніяк набрати не може. Але дядько не зрадить своїй мрії: йому Сайрес сказав, що він стане драконячим Есхілом. А Геліодор зовсім здитинився — бігає всюди з Уласом, як навіжений. Йому, бачте, бракувало пристрасної любові й життєрадісної безпосередності малих дракончиків! Він ніби років на триста помолодшав…

— А знаєш, Годвіне, в сусідньому селі люди кажуть, що нам змій скарби носить! — весело повідомив Авенір.

— Усі тамтешні домовики мені заздрять! — засяяло вдоволенням обличчя Данила. — Я їм уже десять разів казав: він не змій, він дракон! — а вони все своє торочать!

— Так, Годвіне, із цим уже час закінчувати! — суворо мовила Ольга. — Годі нам допомагати! Коли ти вперше через димар засипав хату золотом, я ледь із переляку не заклякла! Я й забула зовсім, що колись вимагала від тебе платні за послугу!

— А я не забув! І все одно вам допомагатиму! — посміхнувся Годвін. — Від