Читати книгу - "Навіщо Україні НАТО"

• створить нові лінії розподілу в Європі між тими, хто перебуває в НАТО, і тими, хто перебуває поза ним;

• в самому НАТО розширення Альянсу означатиме неодмінну деградацію головної місії НАТО у зв'язку з тим, що нових союзників буде важко захищати в разі загрози їхній безпеці;

• втягне НАТО в зв'язок із новими країнами, які мають проблеми зі своїми етнічними меншинами, прикордонні проблеми та недорозвинені системи демократичного управління тощо;

• розширення стимулюватиме реваншистські настрої в Росії, зашкодить ратифікації договорів про скорочення стратегічних озброєнь, а також зашкодить можливостям США використати Росію як противагу Китаю;

• в еру після «холодної війни» забезпечення європейської стабільності має здійснюватися політичними інституціями, такими, як ЄС чи ОБСЄ. ЄС може краще, ніж НАТО, забезпечити розвиток демократії та економіки країн Центральної та Східної Європи тощо.

Основною причиною протидії Росії розширенню НАТО є не шкода інтересам безпеки Росії внаслідок розширення НАТО, на чому офіційно наголошує сама Росія, а натомість бажання Москви запобігти центральній ролі у сфері безпеки в Європі організації, до якої Росія навіть не належить. Тобто, по суті, Росія боїться не військових можливостей НАТО, а втрати зони свого впливу.

Крім того, аргумент, що розширення НАТО могло зруйнувати реформи в Росії, є перебільшенням. Важкий і сповнений криз політичний процес у Росії занадто складний, він перебуває під впливом інших, більш глибинних чинників у самій Росії.

Після завершення основної фази війни на Північному Кавказі Росія демонструє наміри відновити свої позиції в регіоні Центральної і Східної Європи, насамперед у державах СНД, а також отримати матеріальні дивіденди від свого домінування в цих державах через здійснення економічної експансії та вирішення на свою користь прикордонних питань. У Росії зусилля держави сконцентровані на задачі відновлення її політичної і військової могутності, про що свідчить, зокрема, факт потроєння щорічних витрат на оборону упродовж 2000—2005 рр. Водночас зміщення акцентів зовнішньої політики США на антитерористичну боротьбу в Азії і на Близькому Сході сприяло певному відновленню позицій Росії в регіоні.

Чимало експертів розраховували на серйозний спротив Росії розширенню НАТО, оскільки це розширення створило серйозний бар'єр для відновлення домінування Росії.

Однак, реальність виявилась іншою. Коли стало очевидно, що хвилі розширення НАТО є невідворотними, відбулася корекція політики Росії щодо розширення НАТО. Це сталося під час підписання Основоположного Акту Росія-НАТО в травні 1997 р., незадовго до Мадридського самміту НАТО, на якому до НАТО було запрошено Польщу, Чехію і Угорщину; а також у травні 2002 р. Тоді була підписана Угода про створення Постійної Ради Росія-НАТО, у рамках якої Росія отримала право на рівних з членами НАТО консультуватися і ухвалювати рішення з таких питань, як боротьба з тероризмом, захист від надзвичайних ситуацій тощо.

Із середини 2001 р. в повному обсязі відновився діалог Росія-НАТО, після його припинення під час операції НАТО проти Югославії в 1999 р. Сьогодні відносини Росії з НАТО навіть багато в чому випередили відносини України з НАТО. Зокрема, місія Росії при НАТО значно численніша за українську.

Після того, як стало очевидно, що питання про вступ країн Балтії до НАТО вирішене, Москва припинила свою тактику економічного тиску і почала виявляти більшу зацікавленість у покращенні відносин з цими країнами. Ймовірно, керівництво Росії змирилося з розширенням НАТО, сподіваючись, що в майбутньому ця організація перетвориться на переважно політичну, а не військово-політичну структуру, та розраховуючи, що чим більшим є НАТО і чим більш політичною стає ця структура, тим легше на неї впливати Росії.

Водночас, справді, прагнення країн Центральної і Східної Європи приєднатися до НАТО стимулювалося уявленнями політичних еліт та суспільств цих країн, що потужна ядерна Росія, яка має історичний досвід силового домінування у регіоні, може становити загрозу для безпеки цих держав. Нові члени НАТО мають досить складний досвід відносин з Росією та СРСР і більше схиляються до політики максимальної підтримки євроатлантичної солідарності, вважаючи, що тільки це гарантує їм надійну безпеку на тривалий час.

На противагу популярним твердженням середини 1990-х, у результаті розширення НАТО не утворилося нових зон впливу в Європі. До російської зони впливу належить виключно Білорусь, як це було й до обох раундів розширення НАТО у 1997 і 2002 рр. Натомість іншим країнам регіону розширення НАТО надало нові геополітичні можливості, як-от Україні, яка в травні 2002 р. оголосила про свій намір вступити до Альянсу і підтвердила його в 2005 і 2006 рр.

Прихильники розширення НАТО аргументували свою позицію наступним чином:

• Європа є місцем розташування багатьох впливових демократичних країн світу. Розширення НАТО забезпечить стабільність у Європі через гарантування безпечного оточення нових членів НАТО і допоможе їм у справі консолідації демократії і ринкових механізмів. Розширення поступово ліквідує розмежувальні лінії у Східній Європі[33] і приведе нових членів до євроатлантичної спільноти;

• колективна оборона залишається основою політики НАТО. Розширення її на нових членів стримуватиме прояви агресії в нестабільному регіоні ЦСЄ;

• розширення НАТО зміцнить трансатлантичний зв'язок, який багато європейських країн вважають цінним;

• НАТО є оборонним альянсом. НАТО розвиватиме відносини з Росією, а розширення не загрожуватиме їй. Альянс не має планів розташовувати значні контингенти звичайних збройних сил чи ядерну зброю на території нових членів;