Читати книгу - "Залізна шапка Арпоксая"

високу росяну траву.

Он дикі коні. Вони мишастої масті, а на спині темна смуга. З висоти не видно, який кінь, — високий чи низький. Та Мишко вже знав — тарпан низькорослий. Плямисті олені гордо тримають голови. Ой, що за звірі підкрадаються до оленів. Мишко нетерпляче гецав, тис усією своєю вагою на Вовка. Хай той знизить висоту. Враз Вовк провалився у повітряну яму. А потім застиг на одному місці. «Молодчина», — похвалив Мишко звіра і покошлатив йому загривок.

Він очам своїм не повірив. «Леви? На Кримському півострові раніше жили леви?».

Вовк плавно пролітав над двома хижими кішками. Гриваста закинула руду голову і ревнув. А менша, без гриви, ліниво прогнула хребет. Наполохані олені понеслися світ за очі.

«У степу надзвичайно цікаво, — роздумував Мишко. — Ондечки бродять тварини, що носять розкішні, мов корони, роги. Серед них олені, тури, зебри, інші парнокопиті. Степ Криму за часів Великої Скіфії ні з яким степом не порівняти. Хіба що з теперішніми африканськими саванами.» (До речі, в Африці Мишко жодного разу не був. Представників африканської фауни він бачив у енциклопедії.)

Хлопчик згори заулюлюкав — реактивний Вовк пролітав над колонією страусів. Велетенські птахи зовсім не сполошилися. Один витягнув шию й заклацав широченним дзьобом, немов двома тарілками. «Герою, ти хочеш мене дзьобнути? Киш! Киш!», — кричав хлопчик, але коліна передбачливо підтягнув. Невідомо, що забреде в голову ненажері.

Таврикський степ кишів різноперими птахами. Також тваринами середніх і маленьких розмірів. Усі вони торохкали, сокотіли, жебоніли, каркали, квакали, шипіли.

І тут Мишко уловив запах диму. О, їхній курс пролягав до кочовища. Хлопчик передбачав радісну зустріч із знайомими скіфськими хлопчиками, отож завзято гецав на Вовкові.

Залишилося перелетіти лише кучерявий байрак. Вовк пішов на зниження. «Чи не зарано він висоту збавляє, — занепокоївся летючий мандрівник. — Ще візьме й сяде. Або ще гірше — утече від мене. Гей, не сідай. Лети далі… до скіфів. Я не хочу в байрак.»

Глава сьома
Мишко знайомиться з фауною і флорою прадавнього байраку. Зустріч із Князем

Вовк, однак, приземлився. Приземлився так само, як і злітав, — без пробігу. Немовби вертоліт.

Мишко зіскочив з небесного перевізника і взявся його вичитувати:

— Чому ти сів? Скажи, чому? Я же просив тебе — лети до кочовища! Дивись на мене, не ховай очей. Не вдавай із себе тупу тварину. Бо ти не тупий. Ти — людина. Говорити не вмієш, але все розумієш.

Вовк підняв голову й протяжно завив, ніби виправдовувався. Він виглядав одночасно і нещасним, і ображеним. Мишка турботливо спитав:

— Зізнайся: утомився літати? Ну, зізнайся.

Вовк заперечно водив лобастою головою.

— У такому разі я тебе не розумію. Наприклад, чому для приземлення ти вибрав безлюдне місце?

Вовк у відповідь винувато гудів.

Хлопчик пересмикнув плечима. Хвилину кидав на перевізника осудливі погляди. Але його гнів опав, на Вовка він перестав сердитися. Поблажливо мовив:

— Добре. Перепочинь — і полетимо. Я дуже хочу побувати у скіфів. Попереду скіфське кочовище. Можливо, плем’я кривавих. Я в ньому раніше гостював. Хлопці, з якими гуляв, звичайно, виросли. Та я їх однаково узнав би.

Скоцюрблений Вовк витягнув передні лапи і поклав на них голову. Заплющив сумні очі. Мишко кинув:

— Відпочивай, а я відійду. Погуляю, подивлюся, які дерева тут ростуть. Можливо, знайду серед них чудернацькі. Мені все треба примічати й запам’ятовувати. На першому засіданні юних натуралістів розповім. Хай усі знають, якою була за часів Скіфії природа рідного краю.

«Акація, клен, явір… — бубнів під ніс юний натураліст і уважно розглядав кожне дерево. — Ого, який ясен височенний. У Кривому Озері дерева не високі, бо їх влітку крутять суховії. А в Тавриці дерева розкішні.»

На ясені сидів чорний ворон. Птах вправно й безтурботно стукав дзьобом по здобичі, яку затиснув гнучкими кістяними пальцями. Мишко милувався картиною.

І тут на його очах сталося щось страшне й незрозуміле.

З густого зела вистромилася голова гада. Тупорила, зелена, зі світлим черевом. Голова прямо вистрелила у ворона. Птах звалив з клена і впав хлопчакові під ноги. Мить — і лускатий гад накрив ворона собою.

Мишко кинувся вбік. Але ноги чомусь не слухалися. Через це відбіг не далеко. Широко розплющені очі дитини зафіксували червоний струмочок, що цюркотів з голови птаха. А ще зеленого гада, що припав до ранки і жадібно лизав кров. Хлопчик зібрався чкурнути з непевного, заселеного агресивними тваринами, байраку. Та враз тварини пропали. Жодного сліду не залишилося від пташиної трагедії. Ні чорних пір’їн, ні краплин крові на траві… Хлопчик здивовано лопотів пухнастими віями. Можливо, привиділося, або він сам таку картину нафантазував.

Перед розгубленим хлопчиком вихором закрутився зелений стовп. Вітрові хвилі, мов пелюшки, розвернулися — з них вийшов чоловік. Молодий, високий, гнучкий. Кінчики тонких вусиків підвернуті догори. Волосся прилизане. Брови прямі, чорні. Холодні очі молодика блищали, як відполіровані обсидіани. Ногу відставив і грайливо хитає нею. Хитрувато поглядає на нього, Мишка.

— Дядечку, ви хто? — з трудом відтягнув слова хлопчик.

— Угадай.

— Не знаю. Раніше я вас не бачив.

— Тоді узнай за моїм убранням. (Молодик театрально обкрутився на високих закаблуках.) Хто так одягнений? Пригадав? Ні? Швидше думай!

— На вас класна вдяганка. Але надто яскрава. У нас чоловіки так не ходять. А ви вбрані у жовтий комбінезон та яскраво-зелений плащ, — розтягував слова здивований украй Мишко.

— Уже тепліше. Пригадуй: у кого жовте черево? Га? — молодик сміхотливо примружив ліве око.

— Жовтопузик, — прошепотів розгублений Мишко і радісно скрикнув: — Ви — Жовтопузик? Або правильніше…

— Досить управлятися в кличках. Називай мене просто, але чемно — Князь. І на «ти». Затямив?

Молодик узявся у боки, випнув синю нижню щелепу.

— Княяязь, — протягнув Мишко. А про себе подумав приказкою, яку частенько згадувала мама: «Хай буде