Читати книгу - "Ніжно відданий Декстер"

триватиме не дуже довго? Адже я на чергуванні, ви ж знаєте.

— При надходженні було виявлено сліди наркотиків в його крові? — запитала Дебора.

— Сліди, чорт забирай, — пирхнув Шпільман. — Кров хлопця являла собою суцільний коктейль. Мені ніколи не доводилося бачити подібної суміші. Там були усі ліки, які мали тримати його при тямі, одночасно пригнічуючи біль, щоб шок, викликаний численними ампутаціями, його не вбив.

— Чи не помітили ви чогось незвичайного в надрізах? — запитав я.

— У препаратора була хороша підготовка. Всі операції проведені з відмінною хірургічною технікою. Але цьому його могли навчити на будь-якому медичному факультеті. — Шпільман зітхнув, і на його губах промайнула апологетична усмішка. — Деякі рани вже встигли затягнутися.

— І які ж часові рамки це нам показує? — задала чергове запитання Дебора.

Шпільман знизав плечима.

— Від початку до кінця операції минуло чотири-шість тижнів. Він витратив не менше місяця, аби хірургічно розчленувати хлопця, беручи кожен раз по шматку. Нічого більш жахливого я не можу уявити.

— Він робив це перед дзеркалом, — підказав я, завжди готовий прислужитися. — Щоб жертва могла бачити.

Шпільман виглядав враженим.

— О Боже, — лікар просидів з хвилину на стільці, а потім зміг лише повторити: — О Боже, — опісля він потряс головою, глянув на «Ролекс» і сказав: — Послухайте, я б охоче допоміг, однак... — Шпільман знову підняв руки і впустив їх на стіл. — Не думаю, що можу сказати щось, що стане в нагоді хоч якось. Тому дозвольте мені заощадити ваш час. Той містер, як його... Чеснкі?

— Чатскі. — сказала Дебора.

— Так, Чатскі. Він подзвонив мені і запропонував провести сканування сітківки, щоб встановити особу пацієнта, порівнявши результати з якоюсь базою у Вірджинії, — Шпільман підняв брови і підібгнув губи. — Коротше. Вчора я отримав факс із повною ідентифікацією жертви. Я вам покажу його. — він підвівся і зник у коридорі. Коли лікар повернувся, в його руках був аркуш паперу. — Ось він. Мануель Борхес. Уродженець Ель-Сальвадору. Займається імпортом, — він поклав аркуш на стіл перед Деборою. — Я знаю, що це небагато, але, повірте, це все. Стан, у якому він перебуває... — він знизав плечима. — Я не думав, що ми навіть це зуміємо з'ясувати.

Невеликий динамік під стелею невиразно пробурмотів щось, що віддалено нагадувало уривок із телевізійного серіалу «Швидка допомога». Шпільман схилив голову набік і, помітно спохмурнівши, промовив:

— Мушу бігти. Сподіваюся, ви його зловите.

Він з такою поспішністю вискочив із дверей і пішов по коридору, що аркуш, який залишився на столі, затріпотів.

Я глянув на Дебору. Судячи з її вигляду, той факт, що ми дізналися ім'я та прізвище жертви, не дуже надихнув її.

— Що ж, — вимовив я. — Я розумію, що це не дуже багато.

Вона похитала головою

— Якби це було «не дуже багато», то це був би грандіозний успіх. Це ж просто — нічого. — вона глянула на факс, ще раз прочитала його і додала: — Ель-Сальвадор. Пов'язаний з якоюсь організацією «Фланець».

— Ці були на нашому боці, — сказав я. Вона підняла на мене очі. — Та зграя, яку підтримували США. Я виловив інформацію в інтернеті.

— Приголомшливо. Виходить, ми дізналися те, що нам вже було відомо.

Вона піднялася і рушила до дверей — не так жваво, як лікар Шпільман, але теж досить швидко, тож мені довелося поквапитись. А наздогнав я її лише у дверях на автостоянку.

Дебора вела машину швидко і в тиші, зціпивши зуби. Ми доїхали до будиночка на Пн-Зх. Четвертій Стріт, де і почалася ця історія. Жовта стрічка зникла, але Дебора припаркувала автомобіль у найкращому поліцейському стилі: там, де заманулося, і ми вийшли. Я рушив слідом за Деб по стежці до будинку, що був біля того, де ми знайшли людиноподібну підпірку для дверей. Дебора мовчки натиснула кнопку дзвінка, і через кілька миттєвостей двері відчинилися. З'явився середніх років чоловік в окулярах з тонкою золотою оправою і в селянській сорочці гуайавера17. Чоловік кинув на нас запитальний погляд.

— Нам треба поговорити з Аріель Мединою. — вимовила Дебора, пред'являючи свій значок.

— Мама зараз відпочиває.

— Це терміново.

Чоловік подивився на неї, потім на мене і сказав:

— Хвилиночку.

Він зачинив двері. Дебора дивилася в дверну панель, а я спостерігав, як грають її жовна. Через пару хвилин двері знову відчинилися.

— Заходьте. — запросив нас чолов'яга.

Ми пішли слідом за ним в маленьку напівтемну кімнату, де знаходились дюжини тумбочок, прикрашених сімейними фотографіями або релігійним начинням. Аріель — літня леді, що знайшла істоту на столі, після чого ридала на плечі Дебори, — сиділа на дивані з мереживними серветками на підлокітниках і спинці. Побачивши Дебору, вона вигукнула «Ааааа!», піднялася і обняла мою сестру. Дебора, якій слід було б чекати від старої кубинки гарячого прийому у вигляді обіймів, завмерла і лише після деякого часу відповіла на захоплення, ніяково поплескавши стареньку по спині. Сестричка відсунулася від старої леді, як тільки це дозволили зробити пристойності. Аріель повернулася на диван і вказала на подушку, яка лежала поруч з нею. Дебора присіла.

Літня леді тут же видала швидкий потік іспанських слів. Я трохи говорив по-іспанськи і часто міг зрозуміти навіть кубинців, але з розповіді Аріель вловлював у кращому випадку одне слово з десяти. Дебора безпорадно дивилася на мене; з якоїсь безглуздої причини в школі вона вибрала французьку, тому стара з тим же успіхом могла говорити з нею не по-іспанськи, а на староетруській.

— Por favor, Seсora18, — втрутився я. — Mi hermana no habla espaсol19.

— А?.. — Аріель обдарувала Дебору дещо менш захопленим поглядом і похитала головою. — Lazaro!

Син виступив вперед, а жіночка відновила свій монолог, ледве витримавши паузу; чоловік почав перекладати.

— Я приїхала сюди з Сантьяго-де-Куба в 1962 році. При Батисті я бачила жахливі речі. Люди зникали безслідно. Потім прийшов Кастро, і я спочатку сподівалася на краще, — Аріель похитала головою і розвела руками. — Хочете вірте, хочете ні, але тоді ми дуже на це розраховували. На те, що все буде по-іншому. Але незабаром все повторилося. Стало навіть гірше. Тому я приїхала сюди. У Сполучені Штати. Люди тут не зникають. Їх не вбивають на вулиці і не мучать. Так я думала. І ось тепер — це. — вона вказала