Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82"

на честь одного з перших французів, що з’явився в цих місцях наприкінці вісімдесятих років минулого століття.

П’ятнадцять хвилин їзди на автомобілі по вулицях ранкового Браззавіля, і ось ми вже на вокзалі. Залізничний вокзал — майже в самому центрі міста. Це невелика двоповерхова споруда, збудована в тридцятих роках нашого століття, коли в країні вводили в експлуатацію залізничну лінію завдовжки п’ятсот п’ятнадцять кілометрів, що з’єднала столицю з портовим містом Пуент-Нуаром. Будівництво цієї залізниці дорого обійшлося народові Конго. Французькі колонізатори поспішали. Дорога їм потрібна була для того, щоб вивезти на ринки Європи цінні породи тропічної деревини, виявлені у великих кількостях в лісах Конго. Десятки тисяч конголезців загинули на будівництві від каторжної праці, голоду й хвороб. Нині залізницю націоналізовано, і вона дає значні прибутки державі.

Мій вагон був першим за тепловозом, але пробратися до нього виявилось не просто. Пасажирів, як мені здалося, було явно більше, ніж місць у вагонах. Вони штурмували вагони, проникаючи туди не тільки через двері, а й через вікна. Врешті і мене внесли у вагон, але я залишився без місця, хоч і мав квиток “першого класу”. Прозвучав протяжний свисток начальника поїзда, і ми рушили. До вагона зайшов провідник. Він швидко знайшов моє місце. Хлопець, який займав його, був без квитка, за що сплатив штраф.

Мимо нас уже проплив смарагдового кольору собор святої Анни, формою схожий на літак, будинок центрального госпіталю, стадіон. Містом їхали хвилин двадцять, і весь цей час лунали гудки нашого тепловоза. Машиніст ніби прощався з жителями столиці.

У вагоні велися звичайні дорожні розмови, що вирізнялись хіба що африканським темпераментом співбесідників. Я влаштувався біля вікна, сподіваючись побачити багато цікавого: Лубомо лежить за триста п’ятдесят кілометрів на південний захід від Браззавіля, і дорога до нього досить мальовнича. Стояв жовтень — другий місяць весни південної півкулі. Уже почались дощі, що оживили навколишній ландшафт. Колір савани, в залежності від пори року, змінюється. Зараз савана була залита соковитими зеленими барвами з острівцями червоного, синього, жовтого кольорів. Такої прекрасної і неповторної картини мені ще не доводилося бачити. Через відчинені вікна вагона долинав пряний запах квітів і трав. Цвіли величезними фіолетовими квітами бананові гаї.. Все здавалось яскравим і граціозним. У природну красу савани раз у раз вливається краса, створена руками людини, — поля з посівами маніоку, кукурудзи, рису, цукрової тростини. Години через три ліворуч за пагорбами показалося синьо-голубе плесо озера, вкрите, як пластівцями вати, білими птахами. Сонячні промені, торкаючись рівної гладіні озера, спалахували і розсипались тисячами зайчиків. У вагоні стало тихо. Поступово всі втихомирились, як це буває під час довгої подорожі. Почав дрімати і я.

Несподівано поїзд різко загальмував і зупинився. Вагон знову ожив. Найнетерплячіші пасажири поспішили до виходу. Я подивився у вікно. Поїзд стояв серед савани. З усього було видно, що зупинка ця непередбачена. Вийшов з вагона і я. Пасажири групками стояли біля вагонів, щось обговорюючи.

— Що сталося? — звернувся я до хлопчини років п’ятнадцяти. — Чому стоїмо?

— Кажуть, зустрічний поїзд зійшов з рейок, — з готовністю відповів він, — доведеться далі йти пішки по шпалах до найближчого населеного пункту, а там нас підберуть вантажні машини і довезуть до Лубомо.

Я подумав, що хлопчина жартує зі мною, але в цей час людський потік з валізами і клунками вже потягнувся до голови поїзда.

— І скільки ж кілометрів до цього населеного пункту? — якомога спокійніше спитав я.

— Та кажуть, кілометрів дванадцять-п’ятнадцять, години за три дійдемо.

Райдужного настрою як не бувало. До того ж і погода зіпсувалася: повітря стало важким, задушливим — насувалася гроза. Разом з іншими горе-пасажирами рушив по шпалах і я, лаючи себе за те, що не полетів літаком.

Нараз до мене долинула пісня, така знайома й рідна.

“Хай завжди буде сонце, хай завжди буде небо…” — наспівував упівголоса мій недавній співрозмовник.

— Звідки ти знаєш цю пісню? — звернувся я російською мовою до хлопчини.

— А ви з Радянського Союзу?! — зрадів він. — Знаєте, я мрію вчитися у вашій країні і ось уже другий рік вивчаю російську мову в ліцеї. Ви не знайомі з мадам Санниковою? О, це чудовий педагог! Вона так багато і так красиво розповідає учням про вашу країну, про Леніна, про космонавтів. У нас в ліцеї багато радянських викладачів. Ми дуже любимо фізика Боголюбова, викладача хімії Ларису Уросову, математиків Чукіна і Бублія.

Мені було дуже приєїмно почути таку високу оцінку праці моїх колег і ще приємніше бачити, якою плодотворною вона була.

Тим часом місцеві хлопчаки, побачивши, що їхній земляк розмовляє зі мною, наблизились до нас. А коли почули, що Фідель (так звали мого нового знайомого) говорить незнайомою мовою, оточили нас тісною юрбою, заздрісно і з повагою дивлячись на хлопця. Фідель тут же заявив усім, що я з Радянського Союзу. Хтось запитав: “А Радянський Союз такий же великий, як Франція?” Фідель розсміявся, його великі карі очі загорілись. “Що ви! — І впевнено пояснив: — Разів у тридцять п’ять більший від неї”.

Запитання, як тропічна злива, обрушились на нас. Тепер питали й дорослі: скільки у мене дружин, як живуть у Радянському Союзі, що їдять, чи у всіх є робота… І я з задоволенням розповідав про нашу країну й бачив, як зацікавлено і здивовано слухали мене конголезці. Бесіду перервав сигнал автомобіля — нас кликали. Прощання було теплим, хтось із хлопчаків дав мені на дорогу банан. Подорож тривала далі. Добрий настрій знову повернувся до мене.

У кузові самоскида ми в’їхали в місто. Сонце вже не так пекло. Воно стало великим, червоним і, торкнувшись своїм краєм обрію, тануло на очах. На північному сході вже темніло, на небі, серед поодиноких хмар, з’явилися перші зірки.

Голосно скрипнувши гальмами, машина зупинилась біля єдиного в місті готелю під гучною назвою “Гранд-отель”. Літня француженка — власниця готелю, широко усміхаючись, вийшла нам назустріч. Мої супутники по самоскиду швидко щезли, і лише я та молодий французький комерсант, обидва брудні й стомлені, увійшли до вестибюля. З усього було видно, що тут не так часто бувають гості, і, напевне, в готелі ніколи не користувалися табличкою “місць нема”. Африканцям номери готелю були явно не по кишені, оскільки ціна одного номера за добу становила рівно половину місячного заробітку кваліфікованого робітника, а європейців тут буває не так уже й багато.

Господиня готелю — сама люб’язність. Ніяких паспортів, ніяких формальностей!

— Ось ваші ключі від номерів, приводьте себе в порядок, і прошу до мене на вечерю, — усміхаючись, каже вона.

Крім мене