Читати книгу - "Сонячний вітер"

class="book">Свого часу, давненько вже, Піко опублікував велику, статтю, де спробував перекласти деякі соціальні проблеми на мову психології. Ну, для прикладу, коли людина і почувається нещасною? Тоді, як їй дошкуляє непогамований сенсорний (чуттєвий) голод. От, допустимо, живе впроголодь, не має добротної вдягачки, за що вивчити дітей і так далі. їй, звичайно ж, хочеться і простих житейських утіх, і задоволення духовних потреб. їй хочеться почуватися вільною і незалежною. Але ж вона не одна й мусить рахуватися з іншими, так само, як інші повинні рахуватися з нею. Тому такі пристрасті, як жадоба влади, багатства мають дуже обережно і делікатно гамуватися суспільством. І таким суспільством, де б той сенсорний голод, закладений у людину самою природою і певною мірою окультурений цивілізацією, вдовольнявся, може бути лише суспільство комуністичне.

Від статті повіювало наївністю, одначе не в такій мірі, щоб на неї обрушився шквальний вогонь критики. Луно пригадував ті часи: якийсь період застою, аморфності суспільної думки; так буває, коли одні ідеї вже вичерпалися, зжили себе, а інші ще не визріли; і настають; періоди не те що сумнівів і вагань, але певної інерції — життя іде, маховик його крутиться, ну то й що? Вже прагнеться нового, але ще не виплутатися з минулого. І тоді достатньо найменшої зачіпки, аби виплеснути оте нереалізоване невдоволення. Мабуть, в даному разі так вийшло і з Уго Піко. Було анемічне бродіння дистрофічних ідей в умовах напівдиктатури-напівдемократії, з’явилася свіжа, своєрідна стаття молодого науковця, за зміст котрої — бо оригінальнішим не пахло — і вхопилися. Це те саме, аби, скажімо, почати стверджувати: для того, щоб розрахуватися з зовнішніми боргами країни, треба накласти спеціальний податок на автомобілі, котрі перетинають площу перед Національним банком. От і на Піко накинулися. Права преса й анархісти саркастично сміялися, ніби змагалися одне перед одним у дотепності, а “ліваки” й троцькісти, як “неперевершені теоретики”, бомбардували на повному серйозі: “вульгарний ідеалізм”, “біологічний комунізм”, “утопія, викопана у смітнику історії”. Правда, впливові видання не втручалися в безплідну дискусію. Тобто Уго Піко відшмагали, мов хлопчиська, а на захист, чи принаймні подискутувати з ним на солідному теоретичному рівні, ніхто не став або не захотів. Не до того, мовляв, є справи й серйозніші, наука потім… Міг Піко, юний і запальний, просто образитися й махнути на все рукою? Взятися, як він би міг вважати, до справ більш практичніших? Звичайно, міг. І махнути рукою на конкретику політичної боротьби: є ж бо питання й вічні… В кожному випадку, таке цілком логічне пояснення можна прийняти за основу. Хотілося вірити, що Піко допоможе хоч чимось. Та й іншого виходу не було.

Одначе розмова буде складною і важкою, думав Луно. Амбіції амбіціями, їх можна делікатно й обминути, зрештою, навіть дати їм виплеснутися. Головне ж, який він зараз, цей Піко. Доведеться — а без цього не обійтися — розкрити перед ним карти, аби усвідомив усю незвичність і небезпечність ситуації, те, що в цій грі на кін ставиться багато життів.

Було вже зовсім пізно, коли він прийшов до будинку, де мешкав його рідний і єдиний брат Феліппе. Жив прийомним сином господарів на прізвище Альварес, котрих Луно знав, а вони його — лише як давнього, старшого за віком і розважливого товариша свого сина.

Луно трохи, постояв біля декоративної, коротко підстриженої загороди з кущів, поглядаючи на темне подвір’я, темні вікна, ловлячи терпкі нічні запахи зелені; стояв і думав, як воно часом трапляється у цьому світі.

А було так хоч і давно, а ніби вчрра. Вдерлися опівночі в квартиру національні гвардійці з “ескадрону ночі” і забрали батька й матір. І чи то поспішали, чи спершу просто не звернули уваги, але забули прихопити з собою дітей — а воно ж хоч і діти, та все одно свідки, якщо й не свідки (бо кому там свідчити?), але й мовчати не будуть, принаймні сусідам розкажуть… Щойно пішли страшні гості, як Луно крізь розпуку зрозумів: вони повернуться невдовзі й за ними, а ті, кого забирають опівночі, зникають безслідно. І він поспіхом накинув на себе й на семилітнього Феліппе перше, що під руку трапилося, вихопив із шухляди столу якийсь грошовий дріб’язок, підняв з підлоги непоміченого гвардійцями батькового годинника і за мить уже тяг за собою на смерть переляканого Феліппе неосвітленими сходами вниз, у ніч…

Йти їм не було куди, але йти кудись мусили, коли вже повезло. І вони бігли задвірками, чагарами, прошмигували темними провулками, уникаючи освітлених місць, влипали в землю, коли мимо проносилися патрульні “джипи” — аби далі й далі від страшного рідного будинку. Вслід могли пустити собак, великих німецьких вівчарок, яких у місті було, здається, не менше, ніж національних гвардійців. І Луно, витягнувши з задньої кишені джинсів зім’яту пачку дешевих сигарет (покурював крадькома від батька-матері), посипав тютюном сліди за собою. А коли наткнулися на стічну канаву, то посадив Феліппе собі на спину й пішов водою проти смердючої течії. У суцільній темряві обережно й повільно човгав підошвами по дну, щоб не спіткнутися, далеко вперед виставив руку, аби не виколоти очі гіллям, що нависало з обох сторін. Не знав, скільки йшов. Тіло затерпло геть усе, ноги, здавалося, рухалися вже самі по собі, рука висіла в повітрі сама по собі, не зауважуючи гострих колючок, інша, за спиною, геть затерпла, ніби й не було її, та й малого вже не відчував — той спав, здерев’янівши, злившись зі старшим братом. Луно не пам’ятав, де й коли вони вибралися на берег і мертво впали в тих же чагарях. Скільки спали — одному святому Франціску відомо. Коли він продер, запалі очі, здалося, що скоро вечір. Феліппе сидів поруч, вочевидь, уже давно торсав його, мовчки й настирливо, але ніби крадькома.

— Що сталося? — хрипко спитав Луно.

Малий мовчки показав кудись очима, і Луно, стріпнувши головою, мов проганяючи кошмари, теж сів і зойкнув, так замлоїло тіло. Феліппе ще раз стрельнув очима, а він таки чомусь спершу глянув на небо, щоб остаточно упевнитися, що скоро вечір, й аж тоді — куди показував малий. Навпроти них, на малюсінькій галявці, сиділи півколом хлопці-обірванці різні за віком. Мовчки смалили недопалки й дивилися на них. У землі стирчав ніж із жовтим костяним руків’ям.

— Доброго дня чи то пак вечора, сеньйори, — сказав ватаг, стрельнувши недопалком у хащі.

— Доброго вечора, — відповів завчено малий.

— Як вам спалося на нашій незалежній території? — брудним указівним пальцем ватаг торкнувся руків’я ножа, схитнувши його збоку набік. — Добре,