Читати книгу - "Пульсари"

зими думають. Та вам хіба до цього? Ну, зараз, ясно, зараз у вас горе. Одне слово, так, — кидає Гетьманчук козирного туза, — допомогу, звісно, дамо — порядок такий. І відправимо востаннє на рихтовку. Ось. Може, ампулу вшиють — медицині видніше, як з вами бути.

Якби Мусій знав, що саме оцей червонощокий опікун із голубими очима христопродавця колись так розцяцькував «масажами» спину його сина, що той ні лягти, ні сісти не міг, — якби Мусій знав, то, може б, ображений тодішнім учинком Гетьманчука і сьогоднішнім його тоном, кинувся б на кривдника з кулаками. Який з алкоголіка спит?! Та, відчуваючи, як вогненні змійки раптом замиготіли йому перед очима і тоскний біль сколихнув усе його тіло, Мусій тільки різкіше, аніж годилося б, схопився із стільця й метнувся до дверей.

У два стрибки Гетьманчук наздогнав його і, злегка підштовхуючи, скерував до стільця.

— Від себе ви можете втекти, а від нас — ні,  — Олекса перефразував по-своєму педагогічний вислів. — Пишіть заяву на лікування. З рідними переговоримо самі — вони вже стільки днів вас розшукують. А гроші нехай одержить дружина. Ось. — Він підсунув ручку і папір, став за Мусієвою спиною.

Козирних карт не було — колода вся лежала у відбої, довелося добровільно писати заяву.

Гетьманчук перечитав, порівняв підписи на заявах. Акуратненько написав на обох «Задовольнити».

— Ми вас викличемо, — міцно потис Мусієві руку й випровадив його за двері.

Усе відбулося так швидко, як розмова на зустрічних ескалаторах, причому Гетьманчук піднімався вгору, а Мусій котився в безодню. А колись же й він був шанованою людиною. І хіба дозволив би якому шмаркача ві отак розмовляти з собою! А все тому, думав Мусій, що я добрий, смирний, усе прощаю. І душа його скімлила, спливаючи невидимими сльозами образи, безсилля, безвиході. «Так далі не можна», — промайнула тінь думки, навіть не вся тінь, а її ріжечок, в якому аварійною лампочкою пульсувала згадка про втраченого сина. Ніхто більше об Мусія не витиратиме ніг! Он і заводчани радять віддати під суд лікарів, котрі руку оживили, а хлопця вхайдакали. Зараз ось пропустить кухлик пивця для сміливості і поїде. Для розширення судин, для ясності розуму вип’є, бо з ученими гав не лови.

Після першого кухля в Мусієві заговорив якийсь чорт-диявол, котрий розтоптав його наміри, змусив пити вдруге, втретє, вчетверте, а потім звалив під сосну на м’який мох, на сухі торішні голочки.

НА СЕМИ ВІТРАХ У ТРЬОХ КРІСЛАХ

Тоскно було на душі після розмови з Мусієм і в Олекси Гетьманчука. Не втішило місцевкомівського діяча ні те, що Мусій нарешті об’явився, ні його власноручна добровільна заява на лікування. А хай би він хоч крізь землю провалився! — нишком собі думав Олекса. Та, зрештою, суть не в алкоголіку, причина роздратування глибша й серйозніша: велемудрий голова місцевкому звалив усю рядову роботу на молодого й енергійного Гетьманчука. І тоді, як Марія ставила цікаві досліди, розв’язувала захоплюючі проблеми, він розглядав якісь побутові заяви, лаявся за техніку безпеки, зводив новий паркан навколо спортивно-оздоровчого табору «Лілея». Безталанна «Лілея» не мала постійного штату, окрім завгоспа й сторожа, які всю осінь, зиму й весну дивилися в таборі кольоровий телевізор та ловили в річечці йоржів. Інших працівників, у тому числі й директора, місцевком щороку призначав на три літні місяці. Цього літа вибір упав на Гетьманчука.

— Або на місяць рядовим у колгосп, або на все літо в табір директором. Вибирайте, — сказав йому голова місцевкому. — Хлопець ви енергійний, з досвідом. Ваша ленінська кімната у гуртожитку й досі неперевершена. Взірець! Ми тут порадилися: місцевком — за, ректор підтримує. Зі штатом допоможемо.

Олекса вагався. А голові вже остобісіло перебирати «директорів» — оце з четвертим кандидатом возькається. Двох забракував, бо нахабно напрошувалися на цю посаду ще з осені — терлися в приймальнях, розкланювалися в інститутських коридорах. Третій ставив умову, щоб ніхто не втручався і не контролював (!) його діяльність. («Коли я беруся, то вже довіряйте без вказівок і опікунства. Підставним директором фірми «Роги й копита» я не буду»). А Гетьманчук — свій хлопець, з мозолями і завзяттям.

— Окремий кабінеті Заступник по політроботі! Заступник по харчуванню. Заступники по спорту, по роботі з дітьми, по господарству, — штурмував голова.

Погодився бути директором. А тепер мороки стільки, що й не помічаєш, як ґедзь кусає.

— Фу, гидота… — Олекса елегантно, пінцетом піймав на столі муху.

Липучки давно вийшли з моди, а старорежимною ляпачкою робити плями в кабінеті не хотілося. Якось на одній нараді колега з університету порадив ловити пінцетом. Думав, що той жартує. Аж ні! Чудово виходить! Принагідно проконсультувався у Верхуші. «Коли хапаєте пальцями, — по-науковому пояснив старий, — комаха на відстані відчуває чи то їхній запах, чи інфрачервоне випромінювання. А пінцет холодний і без запаху, його муха може й за стебло сприйняти. Обгрунтувати цей феномен ми ще не можемо — ніхто не розробляє цю тему. Просто кажу робочу гіпотезу. Головне зараз — геронтологія. Але якщо ви по-справжньому зацікавились, присилайте тямущого студента, поставимо курсову роботу, вияснимо. Але, кажу, це не головне…»

Бач, прийняв його, Гетьманчука, за викладача. А що? Хіба не схожий?

— Насилу розшукав вас, — відволік од шкрябких та незатишних думок Петро Яремака. — Ви щось уже і в лабораторію не заходите. Хоча б привіталися раз на день.

— Директор я, Петре Семеновичу, — скромно признався Гетьманчук. — Ось. Дихнути ніколи. А ще я член комісії по антиалкогольній пропаганді, член профкому…

— Та не треба нам многочленів! Якщо хочете, щоб протабелював вас цього місяця, то хоч через день в лабораторії працюйте.