Читати книгу - "Межник, або Всесвітнє Свавілля. Ч.1. На грані світла й тіні"

Спантеличена свідомість Троня ледве знову все не переплутала. Але професор мав несхибну й треновану століттями логіку, тому, пересилюючи надмір фактів, виніс остаточний вирок:

— А я й справді його мама…

І несподівано єство Острихія відчуло неабияку схвильованість і відповідальність. А груди Манюри, перед цим порожні, ніби у відповідь на риторичне запитання, налилися молоком. І сама того не розуміючи, Манюра розчулилася, бехнулась на купу пластикових пляшок та заридала трагічним і придушеним голосом. Він боявся своїм горем потривожити малого, що сумирно спав.

Зненацька кахльова груба, що як голубувато-білий постамент стовбичила в кутку кімнати, здвигнулася, гуркнула і важко, разом із виводом, зсунулася убік. З отвору, що відкрився у підлозі, вистромилася рука. Потім — нога. А потім і лице її сусіда й колишнього чоловіка Стася Віногрони. Щоправда, лицем те, що постало перед ошелешеною Манюрою-Острихієм, назвати було важко. По-перше, тому що все воно було замурзане землею і павутинням, а по-друге, тому що пан Віногрона мав специфічну будову голови. У всіх, хто бачив його вперше, складалося враження, що плішувата макотеря Стася Антонійовича схожа на циліндричний сифон для газованої води. І коли Віногрона всміхався, то кутики його вуст розтягувалися в усмішці й зникали в нього за вухами десь аж на потилиці. Така вузька й видовжена анатомічна будова голови робила будь-який головний убір на ньому недоладним і смішним. Тому захисний шолом спелеолога з ліхтарем-коногонкою посередині, нахлучений як прийдеться на потилицю, видавався подібним на завелику покришку до каструлі.

— Ну нарешті! Привіт, Маркусю! Чи Прах тебе не ображав? Чи не забрав у малого хлопчика з дупки всіх камінчиків? — сказав Стась Антонійович, підлещуючись до Рисочки. І поки той здригнувся, пробуджуючись і роздуваючи у відповідь пухиря, Віногрона розкрив для обіймів свої чорні від землі руки-лопати й пішов до Манюри-Острихія. — Чому так довго? Куди ти, моя клептоманочко, завіялася? Мов лиз який тебе злизав! Я тричі стукав до тебе! А під землею вже й хвилюватися почав! Обіцяла ж, що не пізніше позавчорашнього з'явишся.

— Пальцями попрошу мене не перебирать! — суворо відказала Манюра й аж підскочила від страху, ховаючи за спину мобільного телефона з потьмянілим екраном. Зеленаві очиська у Віногрони виявилися гострими і пролазливими, немов лінзи в прозорної труби. А лабети такі грубезні, що важко було повірити, ніби її другий чоловік міг узагалі грати, і тим паче, на гітарі.

— Маню, не розумєм цєбє! Цо мувіш, кохана?.. Ми ж домовлялися. Допіру Прах віддасть хлопця, ми відразу переберемося у наше підземне кубельце. То чому ти зволікаєш? Будемо грати дуетом на гітарі! Співати!.. Там же нас ніхто не займе!

— А хто ви мені будете… простіть, такий? — виправився в оболонці Манюри, професор Острихій Тронь. — Якийсь гольтіпака і відставний чоловік!

— Який відставний?! Ми ж з тобою розійшлися не натурально, а про людське око… — промимрив недоладно Віногрона й знову потягся до Манюри забрудненими руками.

— Я приказую не шарити своїми бридкими маслаками! — відскочила Манюра, визвірюючись на нещасного залицяльника і роблячи ще круглішими й без того свої вирячкуваті очі.

— Як це «приказуєш»? Ми ж із тобою жили, як голуб'ята в купочці. А варто лиш було тобі сходити до свого давнішнього звабника Льопи Праха, як ти все, що між нами було, забула? — Стась був такий похнюплений, що мало не плакав. Уся його музикантська й археологічна душа нила й стогнала. І промовляв він до своєї колишньої дружини так тужливо і протяжно, ніби напинав струни свого музичного інструменту. «Тут щось не так!» — засумнівався в тілі Манюри професор Тронь і вирішив змінити тактику.

— Стасю Антонійовичу, ми з вами перебуваємо в офіційному розлученні, так? — якомога коректніше констатувала Манюра-Острихій.

— Ти наче, прости мене, блекоти нализалася! Яке розлучення?! Це ж для людей — офіціально! А між нами ж усе в пожонтку!

— Я таких слів не розчолопаю! — збрехав Тронь, щоб припинити дошкульну розмову. Насправді ж він знав польську, німецьку, латину, стару грецьку, арамейську та багато інших мертвих і живих мов.

— Бо прохолола до мене… А я ж тебе умовляв не ходити до Праха! От цей паскуда тебе чимось і впоїв! — скрикнув Віногрона в розпачі й долонями обхопив циліндричну макотерю, так що долоні впер у підборіддя, а пальці обхопили потилицю і кінчиками схрестилися на носі.

— Ти дивися, що із цим паплюжником гулящим робиться! Його аж трусить при виді порядошної женщини! — загорлопанила коротуха.

— Так! А що? Мене трусить од нестримного кохання до тебе! — заволав не своїм голосом Віногрона й пішов на жінку, знову розкриваючи обійми.

— Одчепись од мене і… моєї дитини! — рикнула на Віногрону Манюра і відскочила від нього вбік, так що Стась Антонійович не зміг загальмувати і пролетів добрих метрів три вперед, з гуркотом буцаючись захисною каскою у двері з плакатом гурту «АББА». Такого обходження він не чекав, тому й сказати щось путнє не зміг. А тільки й видобув із себе, усе ще тицяючись каскою у дверну шалівку:

— Не любиш. А я ж тобі всі камінці Шафарки віддав! Я ж тобі віддав найкоштовніше, що здобув за двадцять років безперестанного длубання в печерах! Я ж тобі віддав найбільший секрет, який будь-хто в усі часи тримав коли в Луцьку у своїх руках!

— Подумаєш, секрет? — сказала Манюра-Острихій, лякаючись, що ляпнула щось не те, і вперше вдалася до маніри, якій її, чи тим паче його, Острихія Троня, ніхто і ніколи не вчив. Вона закотила свої круглясті, як місяць у повні, очі й пустила звабливого бісика. Цей маневр Стась Антонійович сприйняв, як добрий знак, і знову зачав простягати брудні ручиська до дами свого серця.

— А чом не секрет?!.. Я ці камінці біля брами Шафарки знайшов у підземеллі під церквою