Читати книгу - "Якщо подолаєш прокляття"

і витягнувся всім тілом, заклавши руки за голову. Темні очі глузливо заіскрилися, коли мовив до Тровіка:

— Не боїшся, що дав мені таку владу?

— Ти використаєш її правильно.

Вельф підвівся й несподівано сумно подивися в спокійні блакитні — як чисте небо влітку — очі:

— Ну, ось ти й переміг нарешті, великий Тровіку.

— Хіба ти вважаєш себе переможеним?

— Ні. Чомусь — ні.

— Невже ти ще не зрозумів, що боровся не зі мною, а з самим собою? І кохання перемогло надмірну гордість. Чорна історія Авілара закінчилася, бо тепер і у ваш маленький світ прийшла любов.

Юнак пішов до виходу, ніби показуючи дорогу. Огнеслава спершу рушила за ним, але потім затрималась, чекаючи, поки Вельф одягне свої прикраси.

Вони перезирнулися за спиною господаря печери, очима усміхнулись одне одному.

Уже біля брами Тровік сказав:

— Відійдіть подалі від гір. Щоб Пальчастий Шпиль здавався не більшим за долоню.

— Спробуємо, — за звичкою чаклун не прощався, а Огнеслава привітно всміхнулася й низько вклонилась, тримаючи руку на серці:

— Щасти тобі, великий Тровіку. Дякую за все.

Великий Тровік у відповідь мовчки схилив голову.

Вийшли за поріг, зашаруділо під ногами каміння.

У печері всі кроки здавалися беззвучними…

Ущелина потонула в мороці — була вже ніч.

Тровік не зачиняв брами, з якої лилося яскраве біле світло, і наче сам світився в цьому прозорому сяйві.

Наостанок Вельф ще раз повернув до нього свій гострий пташиний профіль:

— А ти не людина, Тровіку.

— Не людина, — спокійно погодився юнак. Він стояв посеред брами, поки Вельф і Огнеслава не зникли за кам'яним бескидом. Світлий усміх його прекрасних очей пом'якшував неприродно правильне обличчя і всю величаво-сріблясту постать.

23

Місяць сяяв. Молочне світло розливалося навкруги, заливало долину, що здавалась до щему безмежною.

Огнеслава подивилась на Вельфа блискучими росянистими очима:

— Твоє обличчя ніби випромінює сріблясте сяйво… Морельда розповідала про чаклунів, якими вони були в часи могутності Авілара. Ти схожий на них.

— Чим?

— Вони були прекрасними, розумними й добрими.

— Навряд. Добрими — ні. Прекрасними й розумними — може…

Потомлені коні ступали неспішно, і розмова між вершником і вершницею точилася поволі, час від часу обоє прислухалися до сюрчання коників у траві, шелесту листя на деревах.

— Я завжди заздрила чаклунам — у племені, що має за плечима тисячолітню славну історію, має бути особлива гордість…

— Твоя правда. Гордість понад усе… Вона перемогла і любов, і доброту… Залишилися тільки гординя і прагнення забороненого чорного знання. Їх попереджали про смертельну небезпеку, але вони не слухали — і загинули… Всі. І я змирився зі згасанням Авілара. Тільки хотілося, щоб воно тривало довше… Довгі сутінки магів… — він гмикнув.

Димчаста хмарка наповзла на місяць, одразу стало темніше, прохолодніше.

Вельф зіскочив з коня й повів його за вуздечку.

— Подай мені руку, — сказала Огнеслава, — я теж хочу йти пішки.

Він простягнув правицю, намагаючись триматися якомога далі. І не дарма: по-хижацьки вхопивши за долоню, Огнеслава стрибнула на нього. Чаклун миттєво ступив назад, дівчина заточилась, але не впала — і різко висмикнула руку.

— Боїшся? — Огнеслава хльоснула свого коня по спині, і він ображено помчав уперед, глухо тупочучи копитами по густій траві.

Вельф озирнувся:

— Пальчастий Шпиль ще близько.

— А я? Ще ближче?

— Не жартуй так.

Огнеслава повернулася, обійшла його вороного. Глянула звисока:

— Ходімо так. Згода?

Вельф кивнув. Огнеслава задерикувато спитала:

— Отже, шкодуєш, що зустрів мене, коли пасла вівці?

— Трохи не так. Я казав: шкодую, що не приховав свого захоплення.

— Від твоєї поведінки нічого не залежало, мені одна дорога була — до замку.

Він нічого не відповів.

Край неба попереду посвітлішав. Стало тихо-тихо. Огнеслава майже зовсім не дихала, але поруч зітхнуло повітря. Вельф повернув бліде обличчя до неї, і стало ясно, що він зрозумів усе.

Далі йшли мовчки.

А за їхніми спинами хижо скрадались зловісні тіні, не від гір, дерев чи тварин — то вийшли з глибин мороку наполохані духи ночі й шелестіли, мов крила кажанів, тремтіли, відчуваючи невідворотність невідомого.

Зарожевів низ небесної бані, помітнішими стали хмари над головами.

— Ти не ображаєшся за сни, які я насилала?

— Сни? — Вельф здивовано подивився поверх кінської гриви. — Які сни? Про що?

— Про мене, звичайно!

— І часто