Читати книгу - "Маленький Бізон"

має ніхто з білих людей. Я знав тільки одного білого чоловіка з довгим волоссям, це був генерал Кастер. Кілька років тому він загинув у битві з нами у горах Кам'яного Барана. Голова білої людини часто буває огидно лиса і гладенька, мов пташине яйце. А знаєте, чому?

— Ні.

— Ми, попоївши, витираємо масні пальці об волосся, через це у нас волосся росте. А білі люди миють волосся якимось паскудством, що зветься милом. І волосся у них випадає.

— Виходить — вони дурні.

— Дурні, але до того ж і страшенно хитрі. Яка людина із здоровим розумом може збагнути їхні плутані стежки, їхню жорстоку підступність? Отож вимінюйте ваші шкури тільки на порох і ковдри, це вам потрібно. Та глядіть, щоб білі купці не впхнули вам силоміць своєї їжі, і як вогню стережіться отої гадючої отрути для миття волосся…

Ми обіцяли не робити цього і, подякувавши за чай та добрі поради, повернулися в селище.

Рантом я зупинився, мов зачарований, і, шарпнувши матір за плаття, ледве пробелькотів:

Мамо, дивись! По вулиці йшли три істоти, яких я ще ніколи не бачив у житті: біла жінка років, може, тридцяти, з таким чарівним обличчям, що вона здалась мені неземним створінням; друга жінка із зовсім чорним обличчям, наче пофарбована на ознаку жалоби, і білий хлопчик, може, трохи старший від мене, але вже одягнений, як дорослі, тільки в коротеньких штанцях. Я не міг відірвати погляду від цієї трійки. Тим часом вони зайшли в крамницю, мабуть, хотіли щось купити.

— Мамо, чого ця жінка така? — питав я. — Може, в неї вмер чоловік і тому вона така чорна?

— Мабуть, — відповіла мати, але батько засміявся:

— Ах, ти!.. Хіба ж ти не знаєш, жінко, що це зовсім не жалоба? Це її справжня шкіра.

— Ой, і ця чорнота ніколи не змиється?

— Ніколи. Отакою вона народилася і такою вмре.

— Це жахливо. Звідки ж на неї така напасть?

— Дурниці ти плетеш, жінко, нічого тут жахливого нема. Це такі ж люди, як ми, і так само відчувають горе або щастя. Багато поколінь їх жило під гарячим сонцем, через те вони так почорніли…

— Як же зветься це плем'я?

— Негри. Це була жінка негритянка. Зараз ми побачимо її знову, коли вона вийде з дому…

Я завжди був сповнений найглибшої пошани до величезних батькових знань і зараз побожно глянув на нього, але тільки на хвилину, і нетерпляче втупив погляд у двері крамниці, щоб побачити те, що мене хвилювало найбільш: білого хлопця!

Нарешті вони вийшли. У хлопця було дуже біле обличчя і — бідолаха! — він був так коротко обстрижений, що видко було вуха, які кумедно відстовбурчувались від голови, його спотворили так, що боляче було дивитися, але він мужньо й лагідно зносив заподіяну йому кривду. Мені він здався схожим на веселого пустуна.

Зараз тяжко змалювати враження, яке справив тоді на мене цей перший білий хлопець, якого я бачив у житті. Щось наче осяяло мене, зворушило. В цьому був проблиск чо-і осі. зовсім нового, якогось чужого, іншого світу, який, проте, став уже не такий чужий, бо наближався до мене разом з цим хлопчаком.

Я вирішив подолати свою несміливість.

— Мамо! — мовив я хутко. — Я хочу подарувати човника, можна?

— Кому, Бізончику?

— Цьому білому хлопцеві.

— Добре.

Я перебіг вулицю. Уповільнив кроки, простяг уперед руку з човником і, так тримаючи її, поволі підійшов до хлопця. Він страшенно здивувався, але мовчав. Упхнувши йому човника в руку, я страшенно зніяковів і стрілою кинувся назад до батьків. Мені було так соромно, що я сховався за материне плаття.

Біла жінка здивованим поглядом ніби питалася у моїх батьків, що їй робити з човником. Моя мати знаками відповіла, що це подарунок її синові. Жінка посміхнулась, приязно кивнула нам і наказала білому хлопчикові подякувати так само. Мати наполягала, щоб і я кивнув, але я не схотів і ховався за материну спідницю, аж поки ця трійка не пішла далі.

Батьки були задоволені з мене. Основними рисами характеру, які індійці намагалися виховати в собі, були щедрість і гостинність, що їх ставили поряд з мужністю і вважали за ознаки справжнього воїна і взагалі людини. Щедрість індійців, напевне, не мала собі рівної в усьому світі, і частенько великі воїни й вожді саме через свою щедрість були найбідніші в усьому племені. Мабуть, моїх батьків тішило, що в мені так рано виявилися оці риси.

Ми зайшли до однієї крамниці, щоб виміняти шкурки на потрібні нам товари. З купцем тяжко було порозумітися, але, на щастя, він трохи знав мову знаків, якою племена розмовляють між собою в преріях. На складі у купця були гарні блакитні й червоні ковдри, сідла, рушниці, порох, кулі, сокири, молотки і десятки інших речей, потрібних індійцям. Було в нього також борошно, хліб і різні консерви, навіть молоко в банках. Він гаряче вихваляв нам свій товар, але ми, пам'ятаючи застереження говіркого сіукса, не схотіли навіть його слухати. За борошно, схоже на сніг, та за хліб, схожий на якусь губку, ми й не думали віддавати принесені з собою шкурки.

Купець подав батькові відкриту банку з якоюсь коричневою мастю і сказав:.

— Це сироп. Покуштуй трохи.

Батько взяв трохи сиропу на палець і, думаючи, що це лій, намастив ним волосся.