Читати книгу - "Тарзан та його звірі. Тарзанів син"

старою Тамбуджою, що спиралася на його лікоть, проник за колючу огорожу, семеро матросів, побачивши його, повернулися і чкурнули в протилежному напрямку. Тарзан завважив, що Рокова поміж них немає, і вирішив дати матросам утекти — йому потрібен був росіянин, якого він сподівався захопити в наметі. Що ж до матросів, то Тарзан був певен, що джунглі змусять їх спокутувати власну лиху волю і злочин, і, вочевидь, не помилявся, бо був останнім з білих людей, хто їх бачив.

Коли Тарзан переконався, що намет Рокова порожній, він був ладен негайно кинутися за росіянином. Але Тамбуджа висловила припущення: білий раніше отримав звістку від М’ганвазама, що Тарзан у його селищі.

— Певйа річ, він подався туди, — переконувала його стара. — Якщо хочеш знайти його, треба вертатися до селища.

Тарзан і собі подумав, що, схоже, так воно і є, і тому вирішив не втрачати часу на пошуки слідів Рокова, а чимшвидше рушати до М’ганвазамового селища, лишаючи стару плентати слідом за ним саму.

Мавполюд мав єдину надію, що Джейн жива і що вона з Роковим. Якщо це справді так, то десь за годину він визволить її від росіянина…

Тарзан тепер знав, що М’ганвазам — зрадник і що йому, Тарзанові, доведеться битись, щоб визволити свою дружину. От коли б і Мугамбі, й Шіта, й Акут, і решта його товариства були з ним! Адже самому йому будуть непереливки, якщо він візьметься визвбляти Джейн із пазурів двох таких негідників, як Роков і підступний М’ганвазам.

Тарзан, собі на подив, не знайшов слідів Рокова чи Джейн у селищі, а що не вірив вождеві ані на гріш, то не став марнувати часу на даремну балачку. Його повернення й поява були такі несподівані, і він, так швидко зник у джунглях, коли довідався, що йому нічого робити у Ваганвазамі, що старий М’ганвазам не встиг йому нічим перешкодити.

Мавполюд промчав поміж деревами назад, до спустілого табору, бо збагнув, що саме там можна відшукати сліди Рокова і Джейн.

Діставшись загорожі-боми, Тарзан почав уважно обстежувати її ззовні, аж доки з протилежного боку колючої стіни помітив свіжі сліди, що вели в джунглі. Його гострий нюх підказав, що обоє, кого він шукав, пішли з табору цим шляхом, і за хвилину він уже йшов у цьому напрямку, по слабких відбитках їхніх слідів.

Далеко поперед нього всмерть перелякана молода жінка сторожко йшла вузькою звіриною стежкою, боячись, що кожної наступної миті може опинитися віч-на-віч із якимсь хижаком — на чотирьох чи на двох ногах. Вона сподівалась, що, рухаючись у цьому керунку, дістанеться великої ріки. Раптом Джейн натрапила на дуже знайоме їй місце.

По один бік стежки під великим деревом лежала купка хмизу — цей невеличкий знак джунглів несподівано оживив її спогади. Саме те місце, де був сховав її Андерссен — місце, де швед віддав своє життя, щоб урятувати її від Рокова..

І тут Джейн згадала про гвинтівку й набої, які цей чоловік залишив їй в останню мить. З собою вона мала тільки револьвер, вихоплений із кобури Рокова, а в револьвері лише шість набоїв — надто мало, щоб забезпечити собі поживу й захист упродовж довгої мандрівки до моря.

Тамуючи подих, засунула руку під хмиз: невже той скарб і досі там? О радість — її рука зразу торкнулася важкої цівки, а далі намацала патронташ із набоями.

Коли вона перекинула патронташ через плече й відчула вату великої гвинтівки в руці, її пойняло раптове відчуття безпеки. З новою надією на успіх і з більшим відчуттям певності себе леді Грейсток знову рушила в дорогу.

Тієї ночі вона спала в розсосі дерева (Тарзан не раз розповідав їй, що робив саме так у пралісі), і рано-вранці наступного дня попрямувала далі. Пізно пополудні, щойно Джейн замірилася перейти невеличку галявину, вона ледь не наштовхнулася на величезну мавпу, яка вийшла з джунглів із протилежного боку галявини.

Вітер віяв упоперек галявини, Джейн не забарилася перейти на протилежний бік і стати так, щоб вітер віяв від величезної почвари. Після цього причаїлася в густих кущах, зняла запобіжника з гвинтівки й почала спостерігати.

Страховидло повільно рухалося галявиною, час від часу принюхуючись до землі, ніби шукало чиїхось слідів. Та не встиг людиноподібний велетень зробити з десяток кроків галявиною, як із джунглів вийшов ще один його одноплемінець, а потім ще і ще, аж доки п’ятеро лютих звірів опинилося на галявині перед зляканою жінкою, що скулилась у своєму прихистку з важкою гвинтівкою напоготові.

На її подив, мавпи зупинилися посеред галявини, збившись докупи, й озиралися назад, немовби ще очікували своїх.

Джейн молилася, щоб звірі якомога швидше пішли геть, бо щомиті легенький випадковий повів вітру міг донести її запах до їхніх ніздрів, і що тоді вдіяла б гвинтівка супроти могутніх м’язів та страшних ікол?

Погляд Джейн перескакував із гурту мавп на край галявини, куди й ті поглядали, аж доки вона побачила, що їх зупинило, та на що вони чекали. Їх вистежували!

Джейн упевнилася у своїх здогадках, коли побачила, як із джунглів нечутно вислизнуло зграбне тіло пантери, — саме звідти, куди оглядалися мавпи.

Звір швидко перебіг галявиною до людиноподібних мавп. Жінку спантеличила їхня байдужість, а за хвилину її подив неймовірно зріс, коли величезна кицька підійшла впритул до мавп, які ніяк не зреагували на її присутність, усілася серед них і заходилася вилизуватись, за звичаєм кішок, коли ті мають вільну хвилину.

Молода жінка була вкрай здивована таким побратимством природних ворогів, але швидко її подив змінився жахом, бо з джунглів вийшов високий, дужий чорношкірий воїн і собі приєднався до товариства хижаків.

Таж його зараз розірвуть на шматки! Джейн напівпідвелася у своєму прихистку й приклала гвинтівку до плеча, щоб запобігти жахливій смерті негра.

Але що це? Той, здається, розмовляє із звірами, щрсь їм наказуй…

Невдовзі предивне товариство перейшло галявину і зникло