Читати книгу - "Нащадки «Білого Хреста»"

— Про Кодолу Віру, про наших людей, яких фашисти вивезли до Німеччини.

— А… — Гліб посмутнішав. — Мій старший брат не повернувся з неволі, десь там загинув. Ні фотокартки нема, нічого, тільки в пам'яті, і невиразно… Я ж тоді був малий.

Ми замовкли на кілька хвилин. У нього війна забрала брата, у мене — батька.

— Ну то які новини? — зітхнувши, запитав Махов.

Я розповів про матір Віри, переказав розмову з нею і Халазієм, як він мене обманув, щоб приховати своє, мабуть, тісніше знайомство з Личаковим, що Вірі переламали гестапівці праву руку, а звідси…

— Доказ маємо, — зауважив Гліб. — Щодо Халазія… Наведемо про нього довідки.

— Він об'явився у Щасливому восени сорок п'ятого року, і з осені почалися грабунки і вбивства, — додав я.

— Угу, з осені, — Слідчий погортав справу. — А взимку сорок шостого якийсь «Квач навів на позику». Згідно розслідування, злочин стався так: в урочистій обстановці, в клубі, колгоспники підписувалися на позику й вносили гроші. Закінчили пізно. Везти гроші з Кайданного в місто побоялись. Заночували у хаті секретаря сільради. Надворі мороз. Добре напалили в грубі, повечеряли з чаркою. На другий день — нема секретаря на роботі. Опівдні прийшли до нього додому — всі мертві, почаділи, а грошей нема. Квач затулив, як тепер відомо, комин. Тут ще є деякі нерозкриті злочини тих часів. Приміром, убивство касирки і шофера цегельного заводу, що везли зарплату… — Задзвонив телефон і перервав Гліба. — Махов. Зараз?! Уже прийшов?! — кинув на мене стривожений погляд. — Ні, поки що оперативників не треба. Я і Загайгора, — поклав трубку й схопився: — У Личакова відвідувач!

Не гаючись, ми вибігли з прокуратури, сіли в білий «Москвич» Махова. Я в думці чомусь повторював: як скоро, як скоро…

— Як скоро, Арсене, — збуджено заговорив слідчий. — Ти ж вранці був у лікарні. Треба постежити за відвідувачем: де живе, з ким зустрічається. А раптом він спільник злочинців, га?

Правильно міркував Махов. Але як скоро… І саме сьогодні, після мене, коли до Личакова давно ніхто не приходив.

— Подзвонив лікар Верник, а йому сказала санітарка, — розповідав слідчий. — Вона вивела хворих на прогулянку.

Махов їхав вулицями без світлофорів, обганяв машини.

— А допитати Личакова не можна?

— Взагалі, за наукою, він може дещо сказати. Я готувався до допиту. Без психіатрів не обійтись. Дуже складно, — відповів Гліб.

Ми в'їхали на подвір'я лікарні. Я показав слідчому, де зупинитись, — неподалік десятого відділення. На східцях ґанку стояв Верник. Забачивши нас, він схвильовано, нетерпляче замахав рукою. Підбігли до нього.

— Вони там, за лікарнею, — показав на стіни, — Через парадний вхід — і на той бік.

— Лавріне Самійловичу, дайте нам два халати, — попросив його. Верник метнувся до відділення. Я за ним. — Скільки минуло часу, як вам повідомила Марія Софронівна?

— Хвилин двадцять, — захекано відповів.

Він одчинив шафу й подав мені халати. Я на ходу одягнувся. Побігли до парадного, де знаходилась канцелярія. В кінці вестибюля двері на внутрішній двір. Каштанова алея, лавки, квітники, якісь будівлі, хворі й санітари… Ми пішли помалу, щоб не привертати до себе уваги, Я придивлявся до санітарок… Он вона — висока, огрядна Марія Софронівна, на галявині, в оточенні своїх підопічних. Я пильно роззирнувся навколо, чи нема сторонніх. Наче не було. Аж тоді гукнув її.

— О, ви вже тут, — стривожено подивилася на нас. — А вас і не впізнати.

— Де він?

— Пішли туди… — кивнула в гущавину.

— Давно?

— Не знаю. Коли прибігла, їх не стало, — розгублено оглядалась.

— Бородань?

— Еге.

Ми ступали обережно, насторожено вслухались у тишу. За кущами, внизу, блищала смуга води — гирло річки Степової. Долинув далекий, затухаючий стукіт двигуна моторного човна. Протилежний берег теж зарослий чагарником, і там жодної постаті. Поволі спускалися до води, крутили головами навсібіч. Коли і поховались, то тільки лежма, інакше згори ми б запримітили їх.

Я першим дістався берега. Тихо хлюпали хвилі. Подивився вздовж — нікого, лише пісок і дрібне каміння, Куди вони поділися? Одначе щось мені видалося зайвим у пейзажі, мала дрібниця, за яку зачепився погляд і ковзнув далі. Еге, серед каміння… Я напружив зір… За метрів сто витикалися з-за кущів ноги, лежали між камінцями… Он і сірі штани… Я пальцем поманив Гліба. Він підійшов, запитливо звів брови.

— Он, серед каміння, — пошепки сказав йому. — Ноги…

Очі слідчого почали уважно обмацувати смужку берега. Добулися того місця й немов спіткнулись. Махов примружився…

— Людина, — і значуще зиркнув на мене.

Рушили обачно, щоб не затоптати ненароком сліди. У мене стислося серце. Ось — руді лікарняні капці без задників, сірий байковий костюм, стрижена закривавлена голова… Личаков упав ниць, між кущі шипшини. На вогкому піску чіткі відбитки підошов із каблуками. Видно, що не його.

— Личаков? — запитав мене Гліб.

Я ствердно кивнув. Отже, злочинці боялися показань божевільного. І неждано-негадано обірвалася одна ниточка розшуку. Мене гнітило почуття провини.

— Н-да, Арсене, кепські справи, — сумно сказав Махов. — Недооцінили ми супротивника. Треба викликати оперативників і експертів.

Я метнувся до лікарні… Коли вони приїхали, Букет узяв слід і потяг Кузьменка за собою понад берегом. Опісля ми бігли вгору між деркими кущами, потім пес запетляв по стежці у лікарняному гаю і врешті вивів нас до пролому в огорожі. Ми теж пролізли за Букетом і опинились у дворі п'ятиповерхового житлового будинку, Собака упевнено обминув його. За ним — трамвайна зупинка. Тут Букет безпомічно заскавулів. Поки ми шукали Личакова, вбивця встиг утекти.

Неподалік від трупа знайшли замашний уламок граніту з прилиплими до нього волосинами. Очевидно, ним ударили Личакова у скроню. Експерти зробили зліпки із відбитків взуття…

Лише о пів на дванадцяту ми з Маховим