Читати книгу - "Гіркий сміх"

чорнявому чоловікові?

— Та… він сміявся.

— Сміявся?

— Еге ж, страшенно голосно.

— Ви не знаєте, чи тепер є хтось у гаражі?

— Недавно там світилось. Як я була нагорі й виглядала у вікно.

Нордін зітхнув і надів капелюха..

— Ну, я піду туди й розпитаю, — сказав він. — Дякую вам.

— Може, ви… зайдете?

— Ні, дякую.

Жінка ще трохи відчинила двері, пильно глянула на нього й жадібно спитала:

— А чи мені буде якась винагорода?

— За що?

— Ну… хіба я знаю…

— До побачення.

Нордін побрів снігом у вказаному напрямку. Жінка відразу замкнула двері і, певне, миттю кинулась нагору, до вікна, з якого видно було гараж.

Гараж був невеличкою окремою будівлею з азбестових плит, вкритою гофрованою бляхою. В ньому могло вміститися щонайбільше дві машини. Перед входом світилася електрична лампочка.

Нордін відчинив одну половинку дверей і зайшов усередину.

Там стояла зелена машина марки «Шкода Октавія» випуску 1959 року. Якщо моторне зовсім зношений, за неї можна взяти десь із чотириста крон, подумав Нордін, що за роки своєї служби в поліції найбільше часу віддав машинам і пов'язаним з ними кримінальним справам. Під машиною зовсім нерухомо лежав горілиць якийсь чоловік. Видно було тільки його ноги в синіх штанях від комбінезона.

«Мертвий», — подумав Нордін і весь похолов. Він зразу забув про Сундсвал і Югбеле, де він народився й виріс, підступив до машини й штовхнув чоловіка ногою.

Той здригнувся, ніби від електричного струму, виліз з-під машини й підвівся. Тримаючи в руках ліхтарика, він витріщив очі на прибулого.

— Поліція, — сказав Нордін.

— Мої папери в порядку, — відразу заявив чоловік.

— Думаю, що в порядку, — сказав Нордін.

Чоловік мав років тридцять. Він був стрункий, кароокий, кучерявий, з виплеканими бакенбардами.

— Ти італієць? — спитав Нордін, який не розрізняв ніяких чужих акцентів, крім фінського.

— Ні, швейцарець. З німецької Швейцарії, з кантону Граувінден.

— Ти добре розмовляєш по-шведському.

— Я живу тут шість років. Яка у вас справа?

— Ми хочемо зв'язатися з одним твоїм товаришем.

— З ким?

— Ми не знаємо, як його прізвище. — Нордін приглянувся до швейцарця й додав: — Він нижчий за тебе, але трохи товщий. Має темне волосся, карі очі, довгий чуб. Йому десь років тридцять п'ять.

Чоловік похитав головою.

— Я не маю такого товариша. Не маю чимало знайомих.

— Багато знайомих, — приязно поправив його Нордін.

— Так, не маю багато знайомих.

— А проте я чув, що тут буває багато людей.

— Приїздять хлопці з машинами, коли щось поламається. Щоб я їм полагодив. — Він трохи подумав і пояснив: — Я механік. Працюю в майстерні на Рінгвеген. Тепер тільки до обіду. І всі німці й австрійці знають, що я маю тут гараж. Тому й приїздять, щоб я їм лагодив машини задарма. Багатьох із них я зовсім не знаю. Їх тут сила в Стокгольмі.

— Той чоловік, з яким ми хочемо зв'язатися, носив чорний нейлоновий плащ і бежевого кольору костюм, — сказав Нордін.

— Це нічого мені не каже. Я такого не пригадую. Запевняю вас.

— А хто твої колеги?

— Товариші? Є кілька німців і австрійців.

— Котрийсь із них був сьогодні тут?

— Ні. Вони всі знають, що я зайнятий. Я день і піч вовтужуся ось із нею. — Він показав замащеним пальцем на машину й додав: — Хочу скінчити до свят. Щоб поїхати нею додому, до батьків.

— У Швейцарію?

— Так.

— Це нелегка справа.

— Нелегка. Я заплатив за машину тільки сто крон. Але я її полагоджу. З мене добрий механік.

— Як тебе звати?

— Горст. Горст Діке.

— А мене Ульф. Ульф Нордін.

Швейцарець усміхнувся, показавши білі здорові зуби. Він справляв враження симпатичного, порядного хлопця.

— Отже, Горсте, ти не знаєш, кого я маю на думці?

Діке похитав головою.

— На жаль, не знаю.

Нордін не був дуже розчарований. Власне, вони в поліції і не сподівалися, що ця поїздка щось дасть. Просто заткнули дірку. Якби в них було щось певніше, на заяву цієї жінки ніхто б не звернув уваги. Але йому ще не хотілося йти, він не мав великого бажання знов опинитися в метро, серед натовпу неввічливих людей у мокрому одязі.

Швейцарець явно хотів допомогти йому.

— А вам більше нічого невідомо? Ну, про того хлопця? — запитав він.

Нордін подумав і нарешті сказав:

— Він сміявся. Голосно.

Обличчя в швейцарця відразу засяяло:

— О, здається, я вже знаю, кого ви шукаєте. Він сміявся ось так.

Діке розтулив рота і крикнув якось різко й пронизливо, наче бекас.

Нордін з несподіванки навіть розгубився і аж за добру хвилину спромігся сказати:

— Мабуть, він.

— Так, так, — мовив Діке. — Тепер я знаю, кого вам треба. Такого низенького чорнявого хлопця.

Нордін нашорошив вуха.

— Він був тут разів чотири чи п'ять. А може, й більше. Але прізвища його я не знаю. Він приїздив сюди з одним іспанцем, хотіли продати мені запасні частини. Приїздив кілька разів. Але я не купив.

— Чому?

— Надто дешеві. Мабуть, крадені.

— А як звати того іспанця?

Діке здвигнув плечима:

— Не знаю. Пако, Пабло чи Пакіто. Якось так.

— Яка в нього машина?

— Гарна. «Вольво Амазон». Біла.

— А в того чоловіка,