Читати книгу - "Материками й океанами"

шторм заважав працювати Гончарову. То чому ж він мав захоплюватися хвилями, які шалено б'ють корабель?

До речі сказати, Гончаров взагалі терпіти не міг голосних фраз, надмірних захоплень і врочистих промов. Все життя він уникав парадних обідів, ювілеїв, і коли одного разу його збиралися вшанувати, він пообіцяв утекти світ за очі і залишити гостей без «винуватця торжества».

І чи знали люди, які докоряли Гончарову, що він не побачив «поезії бурі», про наслідки шторму біля Мису Доброї Надії? Адже фрегат після цього в десятках місць почав протікати. Надводні частини його корпусу розхитались настільки, що довелося змінити маршрут і йти не прямо через океан, а із стоянками в попутних портах. Вологість і пліснява в каютах, що з'явились після шторму, викликали тропічні хвороби, і довго ще життя на кораблі не могло ввійти в звичну колію.

Плавання фрегата в Індійському океані тривало місяць. Цього разу, перетнувши південний тропік, корабель потрапив зовсім не в безтурботне царство вічного літа і блакитного неба. Тропіки бувають різні. Вітри чергувались тут із зливами, коли тяжкі потоки води ринули з потемнілого неба.

Справжня тропічна спека зустріла «Пал-ладу» уже недалеко від Зондської протоки, до якої прямував корабель. Не було рятівної прохолоди навіть уночі, коли небо мліло від спеки і яскраві метеорити креслили по небу свій слід.

Одного разу на світанку пролунала команда:

— Зарядити гармату ядром!

Недалеко від корабля в морі кружляв якийсь чорний стовп. З неба, з хмари, тягнулась до нього вузька смуга.

— Чи підготовано гармату? — крикнув вахтовий офіцер, спостерігаючи, як наближається зловісний стовп.

Але тут стовп розсипався, розтанув. Це був смерч — явище, притаманне і піщаним пустелям і океанським просторам. Він виникає від швидкого вихрового руху вгору дуже нагрітого повітря. Ця повітряна воронка, кружляючи, захоплює з собою пісок або воду.

Інколи смерч рухається повільно, інколи — зі швидкістю поїзда. Кораблі намагаються уникнути зустрічі із смерчем; коли ж судну не можна звернути вбік, то артилеристи б'ють по водяному стовпу з гармат, і він падає, розсипається, проливаючись великим дощем.

Та ось і Зондська протока, ось і гавань на острові Ява, де берег облямований кокосовими пальмами, а далі починаються незаймані ліси, які вночі горять мільйонами блідо-зелених вогнів: то світяться комахи.

А після Яви — Сінгапур, маленький острівець біля південного краю Малаккського півострова, де шумить великий порт і де серед торгових суден ховаються пірати південних морів. Тут письменник потрапляє в царство вічного, нещадно пекучого літа. Його око, звикле до безкраїх полів жита, бачить цукрову тростину і рис, бананові гаї, кокосові пальми, ананаси. Він — на батьківщині перцю, прянощів, слонів, тигрів, змій…

Але Сінгапур Гончаров покинув без жалю і зізнавався, що якщо коли-небудь повернеться туди, то без задоволення. Чимало прикростей завдала йому лихоманка, на яку він захворів у Сінгапурі: справ — безліч, записи в дорожньому журналі відстають від подій, а тут валяйся в ліжку…

Хворого навідували Посьєт, капітан Унковськин і тринадцятилітній син видатного відкривача Антарктиди, адмірала Михайла Петровича Лазарєва. Гончаров був соромливий і не швидко сходився з людьми. Мовчазний у великому товаристві, він пожвавлювався в колі друзів. Унковський, учень Лазарєва, був чудовим моряком; Посьєт, який тільки трохи поступався йому в знанні моря, відзначався чуйністю до людей і багато в чому поділяв погляди Гончарова. А Мишко Лазарєв, який плавав на фрегаті юнкером, був пристрасний музикант, і Гончаров любив слухати його гру на фортепіано.

Важко складались у Гончарова відносини з адміралом Путятіним. Це був релігійний ханжа, який замучив команду богослужіннями. На кожній стоянці «Палладу» навідували всякі місіонери, монахи, пастори, і Гончаров скаржився, що корабель «замучили попи».

Набожність уживалась у Путятіна з спалахами дикого самодурства. Так одного разу адмірал наказав свистати всіх нагору, щоб зловити і викинути за борт пустотливу мавпочку Яшку, яка насмілилась запустити лапу в адміральське волосся. Нелегко було служити секретарем у такої людини.

В середині червня 1853 року «Паллада» з'явилась на рейді Гонконгу. Цей острівець, де, здавалось, не було нічого, крім піску і каміння, став дуже важливим перехрестям морських шляхів. Англія змусила Китай віддати їй Гонконг. Китайцям, за виразом Гончарова, і не снилось, «у що перетворять камінь руді варвари. Ще менше марилося, що вони ж, китайці, своїми руками і на свою шию будуть обтесувати це каміння, складати в стіни, в бруствери, ставити гармати».

Тільки-но фрегат покинув Гонконг, як стали відчуватись якісь зміни: то проносяться чорні хмари, то налітає короткочасний шквал. Уночі на 9 липня, коли «Паллада» вийшла вже в Тихий океан, погода почала псуватися. Зловісна багряна зоря погасла на небі. Подув вітер, який дужчав щохвилини. Наближався тайфун — страшний ураган східних морів.

О другій годині ночі, крім вахтових матросів, були викликані на палубу і підвахтові. Треба було брати рифи — зменшувати площу парусів. На світанку взяли останній риф. Тепер на палубі була вже вся команда корабля. Ніхто й не думав про сон.

Вітер зривав вершини хвиль і носив над океаном хмари водяного пилу, що фосфорично світився. Фрегат то падав у прірву, то підіймався над хвилями. Тріщали шлюпки, хвилі перехлюпували через борт, обрій сховався в сірій мряці. Небо стало зовсім чорне. А барометр все падав…

Матроси кріпили гармати, щоб їх не змило за борт. Бокова хитавиця стала нестерпна, люди ледве тримались на ногах; від страшного напруження лопались снасті.

Надвечір рев урагану заглушував уже всі звуки. Тайфун рвав на клапті останні паруси. Уже добу матроси не відходили від помп, відкачуючи воду. Але найгірше було попереду.

О сьомій годині вечора рознеслась тривожна чутка: захиталась, загрожуючи впасти, величезна, кількасотпудова грот-щогла. Якби це сталося — загибель корабля стала б майже неминучою.

Гончаров був нагорі, коли командир викликав добровольців кріпити щоглу. Лейтенант Савич і велика група матросів зразу ж кинулись до вантів, щоб з допомогою блоків і накатів зробити додаткове кріплення.

Савич, забруднений, обідраний, з сяючими очима, літав скрізь. Матроси, які обліпили ванти, крутили вірьовки і стукали дерев'яними молотками на страшній висоті, під поривами урагану, знизу здавались