Читати книгу - "Варан"

над водою. А може, під водою; здригнувся корпус човна. Варан прислухався. Тиша; туман з’їдає звуки.

Ніхто з рибалок не бачив Утробу, донного дракона. А хто каже, що бачив, – брехуни; Утроба, улюблений витвір Шуу, ходить на віддалі від населених островів. Утробою лякають дітей; правда, коли на туман навалюється темрява, в Утробу віриться легше, аніж удома перед вогнищем.

Варан приклав два пальці до губів. Навряд чи цей улюблений старостин жест зможе допомогти йому – та все-таки…

Він обережно влігся на дно човна, під брезент. Нехай Утроба ходить поряд – вона сліпа і відчуває тільки рух або тепло. Човен сидить у воді недвижно. Варан у ситушачій шкурі мало відрізняється від великої рибини… Хай човен холоне під дощем…

Варан заплющив очі – і побачив дороги на деревному зрізі. Вони більшали, тяглися далі, перетворювались на справжні і лежали не на воді, а на твердій населеній землі…

Він побачив, як гвинт прориває хмари.

І заснув.

* * *

Другого дня вранці водозбірник був повен дощової води. Варан напився, злив залишки у флягу й доїв домашні припаси. Йому було спокійно й дозвільно як ніколи, от тільки спину ломило, і затерплі ноги потребували рухатись.

Він узявся за весла й гріб, поки сірі хмари над головою не почорніли. Туман пішов уривчастий, і в одну з дір Варан розгледів обриси близьких скель.

Металева рибка не обдурила його.

Над водою слався дим; Варан закашлявся. На березі біля причалу нікого не було, крім двох зовсім маленьких хлоп’ят у супроводі няньки – старшої сестри, що гралася сама з собою «в крем’яшки» і тому не помічала нічого довкола. Той із карапузів, хто певніше стояв на ногах, годував піском другого, який пересувався навпочіпки.

Варан прив’язав човен. Дівчинка кінець кінцем відірвалась від грання, у її мутному погляді пробігла цікавість:

– Ти чо’?

– Нічо’, – відповів Варан.

Відчувати тверду землю під ногами було приємно, але від думки про те, що оце доведеться йти в селище, дихати димом, розшукувати тітку й чекати, поки вона прочитає батькового листа – від недоладної цієї думки Варана взяла туга. Щойно здобута свобода висіла, здавалось, на волосинці; а якщо човен украдуть?…

Біля самого причалу стояла залізна скриня без віка. «Пошта», було надряпано на іржавому боці. Рудокопи любили новинки; Варан зазирнув усередину.

Купка пошкрябаних мушель. «Кр Ік Моркам Ліна сестра понесла». «Кр Ік Сімовисі Мати відправ грошей». «Сиве Крило Лящам роботу маємо вітання Труш»…

Дівча продовжувало витріщатися, не звертаючи уваги на те, що обидва її підопічні уже борсалися в холодних хвилях.

– Дивись, утопляться, – сказав Варан.

– Не втопляться, – недбало заперечило дівчисько. – Ти звідки?

– З неба, – Варан указав пальцем на чорні задимлені хмари.

Дівчисько витріщило очі:

– Невже?

Варан відшукав на піску велику мушлю, щербату, але цілком придатну для листа. Знайшов у човні цвях, сів на край причалу, вивів дрібно, але дуже розбірливо: «Кр Ік гвинтовому З».

Рука слухалася над силу – від пори навчання грамоти він майже нічого не писав.

«Живий відплив не хвилюйтеся В».

Потер написане пальцем. Помилувався відтінками перламутру. На Круглому Іклі нема ніякої поштової скрині – усім відомо, що Карпо читає листи, перш ніж передати адресату…

То й хай читає.

Варан заліз у човен і аж тут згадав, що їжі більше нема, а сира риба – сумнівні ласощі, причому її треба ще зловити.

– Гей! – повернувся він до дівчиська. – Репсу принести можеш?

– Коржик? – охоче вточнила та. – А що даси?

Варан порився в ящику з усяким дріб’язком. Знайшов красиве грузило у формі краплинки:

– А от.

– Фе, – дівча наморщилось. – У мене таких залізяк – повно!

Це Маленька, зрозумів Варан із запізненням. Залізяччю тут знають ціну…

– От, – повагавшись хвильку, він витягнув із кишені покручені окуляри без скелець. – Два коржики принесеш – дістанеш.

– Ого! – сказало дівча і втекло, кинувши малих напризволяще. Варан вибрався з човна, узяв обох за комірець і витяг на сухе.

Упалі окуляри він відшукав, але так і не полагодив. Піднімався відтоді в батькових; оправу носив із собою, усе хотів приладнати скельця – але часу ніяк не було… А може, боявся, що вони принесуть невдачу?

Дівча повернулося за чверть години, червоне, захекане від бігу, з двома репсовими коржиками в руках. Варан віддав їй розбиті окуляри – останнє, що пов’язувало його зі світом горні.

Після чого, жуючи на ходу, полишив закіптюжений берег Маленької.

* * *

У ящичку на кормі знайшлася закидачка з багатьма гачками. Варан ловив на крихти репсового коржика, на молюсків, на живця. У животі однієї особливо великої рибини знайшов третину реалу й довго мріяв, що було б, якби риби ковтали гроші, якими заїжджі багатії розкидаються в сезон…

Але в риб’ячих животах більше не було грошей. Були слизькі кишки з їхнім умістом, іноді – мальки в чудовому стані. Варана перше нудило від такої страви, згодом він трохи звикнув.

Іноді серед рівного моря попадались маленькі скелі, ненаселені, коли не зважати на ситух і диких кричайок. Варану пощастило спустошити кілька гнізд, але ситушачі яйця виявились не смачнішими за сиру рибу, а подоїти кричайку йому так і не вдалось.

Він мріяв про оберемок сушнику й стосик дров. Тоді можна було б розпалити багаття на скелі й запекти рибу. Але палива не було.

З настанням темряви Варан намагався не шуміти й поменше рухатися. Декілька разів серед ночі він чув – або йому вчувались – низькі крики Утроби.

Йому снилися дороги, і тоді хотілося скоріше відплисти якнайдалі, ступити на великий берег, пройти по землі, де чужинцям довіряють розпалювати вогнище, де народжуються маги. Часом снилася Ніла, і тоді це були щемливі сни. Він не міг утямити, як наважився покинути все і відпливти геть, чому навіть не спробував зостатися наверху, прижитися серед горні, поборотися за своє щастя – ні, відплив, утік…

Потім він зрозумів, що заблукав.

Згідно з картою, він мав уже дістатися до Сивого Крила, проте дні спливали, а жодної подоби острова попереду не мріло. Спершу Варан радісно здригався щоразу, завваживши підводну скелю, що трохи випиналася з моря, – потім радіти перестав. Скель було багато, жодна не позначена на карті, та й чи карта це? На Маленьку за нею ще можна допливти. Але – нікуди більше.

У Варана почала текти кров із ясен. Човен наштовхнувся на підводне каміння, утворився пробій. Діру Варан сяк-так закрив, але вода просочувалась однаково, її треба було вичерпувати. Не можна було спати понад три години поспіль – доводилося прокидатись