Читати книгу - "Великий день інків, Юрій Дмитрович Бедзік"

коли під проводом Коельо згуртувався сильний загін, коли поліцейському комісарові довелося перейти від наступальної тактики до обережного вичікування, Гуаяніто перетворився на бойовий штаб повстання.

Кімната була скромно обставлена, як, зрештою, і весь будиночок. У протилежних од вікна кутках, на забитих в дерев’яні стіни залізних скобах висіло два гамаки. Грубо тесаний стіл, скриня і дві лави попід стінами — оце й усі нехитрі меблі. На вікнах стояло кілька вазонів.

На подвір’ї під парканом й на невеличких клумбах росли маки, бальзаміни, безсмертники. Дві високі пальми, немов величні віяла, погойдувались над дахом будівлі.

У тихі вечірні години, коли повстанці, розпаливши багаття, збиралися навколо затишного вогню й, осяяні ніжним тремтливим світлом, до пізньої ночі співали своїх журливих пісень, доктор ішов через ліс до річки й, заглибившись у думи, зосереджений і строгий, дивився на темну воду. Дивився й бачив останні відблиски червоного неба, що тонули і ніяк не могли потонути, бачив невиразні тіні індіянських пірог, що проносилися десь по річковій бистрині, неначе воскреслі духи древніх інків.

Він стояв і думав. Хіба він не хоче щастя й спокою? Він уже старий, його тіло сковує втома. Час уже й на спочинок. Але ніколи відпочивати. Його переслідує закон. Немає в нього ні оселі, ні родини. Тільки молодший син Орнандо лишився з батьком, б’ється безстрашно в загоні. Вдень і вночі важить своїм життям. Дочка Ернестіна має повернутись не сьогодні-завтра з-за кордону. У вирі боротьби вона не знатиме ні хвилини спокою. Орнандо, Ернестіна, П’єтро… Він сказав “П’єтро”? Він вимовив це зганьблене ім’я? Немає в нього більше сина. Є страхітливий Ганкаур. Є вбивця безневинних дітей і жінок, слуга Чорного Себастьяна, звір у людській подобі…

Доктор Коельо не хотів більше думати про свою долю. Його доля стала часткою долі нещасної республіки.

Вечоріло. У дворі ранчо палахкотіли багаття. Коельо підсів до одного з них, став наслухати, про що розмовляють бійці.

- Індіяни апіака зовсім знахабніли, — озвався молодий метис і злісно вдарив по струнах.

— Якби мені дали тридцять добрих вакеро, — почувся впевнений голос, — я б перерізав їх, як кошенят.

— Підлі душогуби! На них немає управи.

- І поліція з ними заодно.

— Нічого, ми їх передушимо, як отруйних гадюк.

— Ви бачили такого героя, — засміявся хтось із темряви. — Дивись, щоб вони з твоїх кишок не наробили собі гамаків. Я чув, що кілька днів тому комісар спалив ранчо Макукано, вбив усіх чоловіків і забрав з собою жінок. Люди з Курумба бачили вогонь за одну легуа…

— А мені розповідали, що Ганкаур хоче вирізати індіян племені арекуна. Він давно з ними не мирить.

“Вирізати плем’я…” — відлунилось болісно в голові доктора. Коли вже настане цьому край? Коли вже скінчаться муки його народу? Ернестіна повідомляла, що сюди скоро прибуде кілька радянських вчених. Хай вони побачать страшну правду тропіків. Кожне спалене індіянське селище, кожна сотня індіянських голів, відрубаних і проданих на підлому торгу, буде обвинуваченням проти жорстоких, продажних диктаторів.

Продаж відрубаних індіянських голів останнім часом перетворився на страхітливий бізнес. Власне, який бізнес? Це було щось дике, бузувірське, що не вкладалося в нормальну людську свідомість. Доктор Коельо не раз виступав з цього приводу в пресі, якось навіть мав нагоду на широкому міжнародному форумі в Парижі назвати імена торговців страхітливим товаром. В залі йому не повірили. Хтось гукнув, що то випадок, якась потвора людська, мабуть, вдалася до такого ремесла, за цивілізованих часів це ж просто неможливо. І тоді доктор Коельо нагнувся, поклав на трибуну великий, загорнутий у рожевий папір згорток, розірвав його хапливо і підйяй перед ошелешеним залом маленьку, висушену, з широко відкритими очима людську голову.

Люди ахнули. Високе зібрання завирувало. Посипалися вимоги передати справу до міжнародного суду, розшукати винуватців смертельного торгу, проклясти їх на віки вічні. Проте доктор Коельо, гірко посміхнувшись, сказав надломленим голосом: “Панове, ніякий суд тут не зарадить. Бо не знайде жодного винуватця, жодного конкретного злочинця. Все відбувається потай, у лісових нетрях, в індіянських хижах, куди часом заникують шукачі отакого товару. Є інша пропозиція — оголосити неприпустимим і неприйнятним людській моралі скуповування мертвих голів різними музеями, інституціями, колекціонерами. Звернутися до високого папського престолу в Римі і зажадати від нього негайного видання відповідної енцикліки з довічним засудженням торгівлі людськими головами. Не лишатися байдужими, не стояти осторонь страхітливого торговиська! Годі з нас Майданеків і Освенцімів! Згадаймо, що кожна людська голова — це світ, це космос, це вбите життя!”

Втім, справа на тому й вмерла. Торгівля смертю виявилася декому дуже поплатною. Як і взагалі торгівля власним народом, власною землею. І Коельо добре знав, кому саме, — хунті, генералам, диктаторам.

Власне, що тим диктаторам? Доктор Коельо був глибоко освіченою людиною, знався на міжнародній політиці і тямив, що за спиною навіть наймогутніших диктаторів стоять сили ще могутніші, стоять політичні системи і блоки, цілі державні союзи, колосальні скопища флотів, армій, баз, усілякого військового мотлоху, всіляких політичних і фінансових інтриг.

Генерал Батіс не був винятком. Його кривавий диктаторський режим комусь дуже придатний. Кому ж? Ясна річ — його північному сусідові, тим чемним, гарно вбраним, елегантним у поводженні естрангейро, для яких він був всього-на-всього маленьким “хлопчиком Баті”. “Хлопчика Баті” шанували й любили, для “хлопчика Баті” виділялися величезні грошові суми, його проголошували мало не рятівником “демократії” в Латинській Америці.

Звісно, по всьому світові зростав і опір диктаторові. Але диктатор зневажав його. Ну, що йому можна було зробити, коли він під опікою самого… Одним словом, він недоторканий. І всі ці “протести” його навіть веселили, смішили, давали йому привід для жартів і їдких насмішок. Приміром, кілька місяців тому якась група протестуючих зібралася біля однієї військової бази в США, на тій базі зберігалася зброя для режиму генерала Батіса, й оті наївнячки полягали всі на рейки і вирішили таким чином перетяти дорогу військовому ешелонові, який віз для “батенька Баті” військове спорядження. А чим усе це скінчилося? Поїзд не зупинив свого ходу, промчав, як стріла,