Читати книгу - "Стрітеннє: Книжка гуцульських звічаїв і вірувань, Марія Миколаївна Влад"

йому на звізду; а як чоловік умирає, то його звізда гасне і паде; коли умерлий був праведний, то його звізда вертає назад до сонця, а як ні — то паде у світ. Із таких звізд неправедних людей і постав місяць. Часом паде зараз багато звізд, це показує, що десь на світі великий помір. Вранішна звізда — денниця, перша вечірна — зірниця. Це Архангелова, а та, ранкова, — Матері Божої. Коли ж води меншає — земля опадає, віддалюється від сонця, і тоді робиться на ній холодно — зима. І над землею зимно, усе мерзне, з того падає сніг (гуцули кажуть: паде зима).

Ранньої весни спершу сіється зимний дощ, потому тепліший, топляться решти льодів, темніють сніги — стає велика вода, більше моря, і земля підходить, як тісто, догори, все ближче і ближче до сонця. Так от сонце стоїть над землею, а земля плаває на воді. Як вода стає більша - — підноситься на ній і земля, ближиться до сонця і тоді настає літр. Від того стає на землі спечно. А в спеку всяка диханя п’є багато води, купаються, розпліскують воду — море меншає. І земля опускається нижче. Знову на ній, віддаленій від світила, усе поволі замерзає.

Так щороку: земля то підходить до сонця, то осідає вниз. І зрозуміло, що вліті, коли підойметься до сонця, на ній стає ясніше, днина більшає; а як упуститься — менше видно, днина коротша. Земля крутиться, мов кружало, довкола сонця. Посередині неї висока гора, куди лиш орел — Божий посланець — та ще голуб долітають. Коли земля викрутиться так, що гора стане навпроти сонця та заступить його, тогди є ніч; а як гора просунеться — уже день.

Про всі явища природи народ має свої вірування. Так, грім постає з того, що Алей Божий кидає камінням за пекуном. А як пуститься за нечистою силою з лискучим мечем — блискавка. Вітер у горах люблять, він провіває всяку нечисть, се Дух Божий, а вже буря — Дух Сатани. І тому чоловікові не можна іти у крутіж бурі, коли звіється все — і порохи, і лист, і каміння — там є Юда, він уб’є і возьме собі кожного, хто до него зайде у той стовп. Вітер, що віє з верхів, з Угорщини, називається горішній; бойковець — західний, від бойків; долішній — з півночі, з долів; підсоняшний — зі сходу сонця.

А град — кусні леду, які товчуть грішні люди, що повмирали. Вони набирають у міхи того леду із Поганого озера в Човногорі і несуть за Юдою, куди він справляє, на котрі села.

У дощ деколи являється веселиця — весела дождевниця (Дожьбог — не родич?). Веселиця тому, що земля, травка веселіє від дощу. Веселиця — Божа жила. Нею йде вода з чистої керниці просто в небо — там у спеку хочуть пити. Веселиця показує, як зависоко була Ноєва потопа. Якби натикати собі 12 голок у п’яту — можна зайти до веселиці. Такий чоловік буде бачити усе на світі, чого ніхто не видить. Як чоловік нап’ється води там, де веселиця п’є, і не дихаючи, забіжить до місця, де вона другим кінцем п’є воду, то такий чоловік зараз стане жінкою.

Теперішні люди втратили знання себе, світу, вони розірвали, самі того не хотячи, вервечку, що в’яже нас із вселенським буттям. А воно є вічне. Давні люди були умудрені, бо вони мали космічне чуття. Лиш декотрі з мільйонів витрималися — вони витять — мають силу над світом; передають через руки, очима, устами. Тепер ми їх бачимо у телевізорі і дивуємося чудесами, що ці люди уміють. А колись таких непростих було повно по селах, і ніхто їм дуже не дивувався. Це було так природно, як дощ, вітер, зима, літо. Це було серед нас, давніх, віруючих. У Бога, у чудо, у себе і свою безминущість. Сокотили душу, бо вона мала у чистоті перейти на той світ, а там один присуд — вічність: чорній душі — чорна, праведній — добра. І кождий поступ виважувався. Грішили, бо смертні. Але вміли каятися. І міру гріхам знали. І покуту за кожен.

Як погадати, скільки днів на місяць гуцули давно святкували, то не знати, коли свою велику господарку утримували. Насамперед тримали (і тепер також) урочисті свята — рокові і неділі. У ці Божі дні гріх робити, бо на тім світі людська душа тяжко покутує, а за неділю — гріх неспасний.

За цими святами ідуть пригінчливі (причкові, пригодні), у які не можна робити на ґаздівстві через шкоду між маржинов, і каліцтво між людьми, та через бурю, град, громи й інші напусти на людей і маржину. А вже на святки не пригінчливі — лиш церква їх дотримується — не можна шити і прясти, а так все роблять.

Але витрималися і понині у гуцулів святки, яких ніде нема зазначених у церковних календарях, а люди святкують, навіть часом і не знають чому, а лишень тому, що їх святкували наші предки спервовіку. Баба Мирониха учила нас:

“Дауні гірєне ці сєтки дуже сербували, у ні дуфали і мали із ними из’єзані усєкі вірування свої старовіцкі, проти иких попи у церквах дуже остро і сильно виступали. Було бильше таких людий, що на Розигри, Рахманцкого Великодня, Обрітенія, Курика нічо би на світочку руков ни тєнули так, єк на Великдень. Але помаленьку та віра єла си нієчіти, упадати, зачєли у себе ни робити, але йти до других “на толоку”; то за менчий гріх уважєли та менче з него шкоди ци каліцтва си боєли. Из чєсом зачєли у себе робити, а єк настау на світі нидокик, то і у неділю та урочєсті сєта роб’є, так це си взєли вид світової войни”.

Теперішні гіряни кажуть: “Єкби тип ер так, єк дауно усі сєта сєткувау, то би из голоду сконав”. А про жінку, що кожного свята і святця не пряла, не шила, а майже кожну днину святкувала навіть таке розказують:

“У водного чоловіка була така жинка, шо загалом усі дни у тижни сєткувала, бо був “гірц” від роботи. Нічьо не робила. У понедівнок ни прєла. ни шила, бо то Божий