Читати книгу - "Хлопці з карного розшуку, Ігор Дмитрович Скорін"

— Тоді так. Братимемо післязавтра вночі й подамося на тракт. Сенька на своїх колесах зустрічатиме.

— Сенька? Ой, Гришо, він же боягуз, закладе. Або підведе, не приїде.

— От на боягузливість його й розраховую. Мої ж інструменти й пугач два роки беріг.

— Як скажеш, так тому й бути. Віддаю я себе всю в твої руки, вивези мене звідси, Гришо.

Спорожніла перша пляшка, з'явилася друга, пішла одвертіша розмова, без недомовок.

— Може, Гришенько, краще до Маньчжурії? Доберемося до Улан-Уде, там у степу розшукаємо дружків мого отамана, і перевезуть через кордон. Легко й близько.

— Далася тобі та Маньчжурія! Ти що тут, і газет не читаєш? Радіо не слухаєш? Японці всю Квантунську армію у Маньчжурії до кордонів стягають, та й червоні, мабуть, війська нагнали, там тепер і байбак не прошмигне.

— Ні, я просто так. Згадала своїх знайомих, от і захотілося ще раз побачитися. Заразом і поквитатися. Скажи, Гришо, допоміг би ти мені деякі боржки одержати? Знаю, знаю, що скажеш. А поквитатися мені є з ким. Я тобі не розповідала, а зараз скажу… Давай ще за зустріч, — запропонувала буфетниця, розливаючи в чарки коньяк. — Коли отаман у пастку потрапив, я не стала чекати, щоб і за мною прийшли, все у сакви поскладала й подалася з одним козачком, що його до мене отаман приставив. Сам розумієш, що в мене в саквах не ганчір'я було. Довго ми з ним поневірялися, але зрештою пощастило, перейшли кордон. У найближчому містечку білого офіцерства повнісінько. Я тоді дурна була, але молода, гарна. Першого ж дня біля моїх ніг капітани, полковники… Влаштували в готель, дві покоївки, туалети, перукарі. Ну, думаю, оце життя почалось. Увечері на мою честь бенкет, шампанське, тости. Ну й пустила я нюні. Вранці прокинулася в канаві. На мені ряднина, якої зроду на собі не мала. Вся в багні. Кинулася до готелю — не пустили. До коменданта білоемігрантського загону — той наказав гнати в шию. Кинулася до поліції. Тільки-но я поріг переступила, урядник кричить: «Іди геть, шльондро!» Зосталися в мене тут деякі схованки, ось і вернулася. Ні, Гришенько, до Маньчжурії я не хочу, хіба що з кулеметом… Щоб поквитатися… Краще спати лягаймо.

— Льолечко, радосте моя, спати нам зараз негоже. Поки надворі темно, відведи-но ти мене до свого жениха. Краще я в нього перебуду, якщо він, звісно, сам живе та на постій пустить.

— Сам, як і я, бурлака. Коли я приведу, кого хочеш пустить. А може, в мене зостанешся?

—І радий би, та перед ділом треба хоч подивитися, з ким на нього йти. Та й не можна мені в тебе залишатися. Хіба мало хто до тебе зайти може. Тобі завтра у свою чайну, а мені знову сидіти тут під замком? Досить, насидівся. Ти ось що: краще збери, що з собою візьмеш. Заберемо «руду» — тобі сюди нема чого повертатися. Зайвого барахла не бери, я тобі в Пітері все щонайкраще знайду. Золотце поміняємо на фунти й долари та й гайнемо у Латвію. Є надійні люди, переведуть через кордон, а звідти — на пароплав, і вся Європа наша. Парле франсе? Шпрехен зі дойч?

— Або хау ду ю ду! — підхопила Льолька. — Тільки ти мене при женихові Ганною зови, я скажу, що ти мій дядько. Слухай, Гришенько, а куди ми його потім дінемо?

— Там видно буде. Думаю, що дорогою загубитися повинен.

— Ну гаразд. Приготую зараз тобі з собою випити й закусити — і підемо. Слухай, а може, тобі з одежини чогось треба? Кожушок на тобі добрий?

— Нічого мені не треба. Кожушок саме якраз, от хіба светр який-небудь.

—Є светрик.

Жінка метнулася до комода, дістала дебелий вовняний светр. У кухні, брязкаючи посудом, почала готувати харчі. Нікітський з жалем оглянув затишну теплу кімнату, прямо з пляшки ковтнув коньяку і почав одягатися. Дістав з кишені кожуха великий плаский пістолет, перевірив обойму, вийняв з дула патрон, оглянув його перед лампою і знову загнав у патронник.

— Усе з закордонними возишся? — зайшла до кімнати вже одягнена господиня. — Може, мій дістати? Наган — він надійніший.

— Не треба, цей теж не підведе. Охорону приберемо — і до роботи.

— Охорону мені з женишком доведеться на себе взяти. Ті дядьки мене знають, не раз до них заходила: то подзвонити у бригаду, то дізнатися, котра година. Нічого, впускають. Впустять і післязавтра. Ну, коли йти, то ходімо. А хати я не замикатиму, щоб комусь у око замок не впав, якщо повернуся пізно.

Жінка вийшла на безлюдну, вже передранкову вулицю, оглянулася і тільки потім покликала Нікітського. Вони швидко дійшли до околиці селища, завернули на протоптану в снігу стежку, проминули невеликий ялинник з тільки-но вийшли до самотньої хати, як з двору вискочило два великих собаки і, заливаючись сердитим гавкотом, зустріли непроханих гостей. На галас вийшов господар, щось гукнув лайкам, і ті, немов їх шмагонули батогом, повернулися до двору. Кир'ян спершу ніяк не міг уторопати, чому Ганна з'явилася до нього вночі.

— Ось, Кирюшо, дядька свого до тебе привела, хочу з тобою познайомити. Приїхав, лає мене, що весь час сама та сама, ну, я йому й кажу: «Коли ти мені за рідного батька, йди сватай». — Вона сміялася.

Кир'ян, роздягнений, сторопіло стояв у дворі й не знав, що відповісти. Схаменувшись, він кинувся в хату, запрошуючи слідом і своїх нічних гостей.

Буфетниця оглянула хату. Спершу вона здалася зовсім порожньою. Двері з вулиці без ганку, без сіней, по-сибірському, як у зимосховищах, вели прямо в хату, в якій не було перегородок. Посередині величезна піч, попід: стінами широкі лави. Кир'ян, похапцем одягнувшись, засвітив лампу, і жінку здивувала чистота його бурлацької оселі. Сам «жених», хоча його й застали несподівано, теж був на диво прибраний, у чистій білій сорочці.

Дерев'яний стіл, що стояв біля вікна, був вишкрябаний до білого. На полиці, прибитій до стіни, під чистим полотняним рушником стояв посуд. Ганна