Читати книгу - "Юпітер з павою, Павло Гануш"

Капітан швиденько проглянув текст і додав:

— Оглядаючи електропроводку, товариші проникли також до мансарди, де мешкав Піттерман. Кімната була ретельно прибрана, ніяких слідів по ньому не було знайдено.

Капітан підвів голову і подивився на своїх колег.

— Чи є сенс і надалі стежити за цією віллою? — наче сам себе запитав Коукол. Начальник допитливо глянув на Гомолу.

— Думаю, що є, — мовив підпоручик. — Принаймні доти, доки ми не натрапимо знову на слід Піттермана.

Старшина ретельно стругав сірника.

— Цей Горачек, у якого ховався Піттерман, напевно не інформований ні про що. Його завдання — надати житло і більше нічого. Дідько його знає, як Піттерману пощастило у нас під носом налагодити свої контакти. От що мене страшенно цікавить. Адже ми тільки один-єдиний раз бачили, як він розмовляв по телефону в тій будці за Булгаром. У Горачека телефону немає. За одну півхвилинну розмову він не міг влаштувати всі свої справи. Це абсурд. Піттерман мусив давати, а може й сам діставати десятки вказівок. А чи нема в нього якоїсь мертвої схованки?

— Все одно знали б, — заперечив Гомола. — Романтика тут ні до чого! Просто ми повинні будь-що знайти Піттермана. Вдруге він уже не вислизне з рук. Я вже розіслав повідомлення й опис по областях.

— У нього може бути десяток інших документів…

— Надішлю фотографії. Передам у розшук.

— Згода, — кинув Котрбатий. — А тепер я хотів би повідомити, що стало відомо про особливе завдання Піттермана, щоб…

Не доказавши, він швидко випростався.

Двері кабінету відчинилися, і в них з'явилася секретарка Ярушка. Вона якось збентежено посміхнулась і, перш ніж встиг капітан щось сказати, вигукнула:

— Пробачте, товаришу начальник, але тут…

З-за неї виступив чоловік, виструнчився і певним голосом, який ледь вловимо вібрував од хвилювання, мовив:

— Товаришу начальник, поручик Марек з'явився. Дозвольте?

— Войто!

Тричі протягом однієї секунди пролунав цей вигук. Войта тиснув руки друзям, відповідав, сміявся голосніше, ніж потрібно було. Так сміються люди, які хочуть приховати своє збентеження або хвилювання.

Котрбатий підсунув йому крісло, Гомола пригощав сигаретою, а Коукол аж зашарівся. Він відчував до поручика Марека братерське почуття, про яке за три роки їхньої служби жодного разу не сказав уголос. Ні начальник, ні всезнаюча Ярушка, ні навіть сам Войта не підозрювали, як часто протягом минулих десяти тижнів сумував рудий Станіслав за своїм товаришем, але не наважився написати.

Войта розповів, як себе почуває, як ідуть його діла, повідомив, що він цілком здоровий і ноги вже не болять. Нарешті, обірвавши ланцюг питань, промовив:

— Я приїхав сюди з невідкладною справою, Кареле. Прошу, — вислухай мене. Гадаю, що правильно зроблю, повідомивши тебе про це.

Помітивши, що товариші дивляться на нього запитально, Войта випростався.

— Товаришу начальник, я хочу ознайомити вас з історією, яка стосується служби безпеки республіки!

Капітан Котрбатий нахмурив брови. Нерішуче подивився на своїх співробітників, потім на папери. Але подумавши, що Марек надто досвідчений працівник, щоб панікувати з-за дрібниць, подав знак Гомолі і Коуколові, щоб ті лишалися на місцях.

— Викладайте!

Очі у Войти гарячково засяяли. Він дістав з внутрішніх кишень силу-силенну папірців і розклав їх на столі.

— Почалося це три дні тому, у вівторок увечері, — мовив він, переводячи погляд з одного на другого. На переніссі в нього з'явилися дві зморшки. І, зачитуючи час від часу цілі абзаци із своїх записок, Марек почав розповідати.

Пан Шматлік нервово зиркнув на телефон. Цей дивак знову тут! Умостився на своєму улюбленому місці — в кутку біля вікна, замовив турецьку каву і поклав на стільці купу газет. Офіціант щохвилини заглядав до залу. Блондин сидів, затулившись розгорнутими газетами, іноді байдуже дивився через вікно на вулицю. Півгодини він смоктав одну чашку кави.

Потім дістав пачку сигарет і запалив. Отак і сидів, читав, палив, знову читав і знову палив. За годину, назирнувши, пан Шматлік побачив ту саму картину: огорожа з газет, а з-за неї сивий дим, наче з вулкана. Ну й смалить же цей юнак, одну від одної припалює! А телефон мовчить…

Чорнява красуня Ела Вагантова ніжиться, млосно потягується у ледь теплій воді. «Що може бути краще? — міркує вона. — Ванна і спати! — Ела простягнула руку до дзеркальця, уважно глянула на себе. — Ця глибока зморшка біля рота старить. Її могло й не бути, але постійна напруга. Як це втомлює, як це втомлює…»

А в цей час випещена біла рука піднімає десь телефонну трубку… Набрала потрібний номер, електричні заряди помчали по дротах, на телефонній станції клацнув автомат… І ось уже в кімнаті деренчить телефон.

Ела виринула з води, накинула на себе халат і босоніж побігла до апарата.

— Алло?.. Здрастуйте, стриєчку!.. Так… Ні… Ну, звичайно… Зденек? Учора був… Я тебе прошу, ми так мало знаємо один одного, а ти вже думаєш про весілля!.. Кажеш, на тому тижні все з'ясується? Я була б дуже рада… До побачення, стриєчку!

Поклала трубку. Ця гордовита і холодна зморшка біля рота спотворює красиве обличчя жінки… Тільки-но хотіла повернутися до ванної кімнати, як задзижчав дверний дзвінок. Довгий, довгий, короткий. Не вагаючись відчинила.

Зайшов літній чоловік. У нього сиве волосся, буденна, зовсім не виразна зовнішність. Ела зачинила за ним двері і мовчки, наче була сама в квартирі, попрямувала до ванної.

Чоловік поводився в квартирі незалежно. На хазяйку не звертав ніякісінької уваги. Він підсунув стілець до вікна, поклав на підвіконня нотатник і театральний бінокль. Потім узяв лілову ганчірку і без усякої потреби витрусив її за вікном.

Ела довго-довго лежала у ванні, чекаючи, коли нарешті грюкнуть двері. До того часу вона не мала права залишати ванної кімнати власної квартири…

Група офіцерів у льотних комбінезонах