Читати книгу - "Поеми - т. 4, Франко І. Я."

я хоть хвильку,

Що вб'є Яця Цап Базилько,

Щоб дарунки зграбував?

 

А тепер же, рідна мамо!

Яць погиб і Цап то само,

Де ж я скарб свій віднайду?

А на мене злі язи́ки

Тут звалили гріх великий,

Щоб упхати у біду.

 

Царю, й ти, Царице-пані,

Всі підозріння погані

Геть відкиньте, сплітки всі!

Щоб потомки не судили,

Що ви шилом відплатили

Найвірнішому слузі!»

 

Втих Лис. Цар насупив лиця,

Та захлипала Цариця -

Страх чутливая була,

Ще й по добрім підвечірку,

Бо сама, обдерши шкірку,

З'їла смачно чверть Вола.

 

«Ні,- почав знов Лис по хвили,-

Бачу, вороги закрили

Ваші царські очі знов!

То й мені життя обридло!

Бо підданих сила й світло -

Царська ласка і любов.

 

Так прощай же, білий світе!

А ви, кляті, виходіте,

Завзятущі вороги!

Хто що мав мені закинуть,

Виступай! Чи жить, чи згинуть,

Будем биться без ваги!

 

Що ж вас, труси, не видати?

Лиш позаочі шептати

Вмієте, а щоб в лице

Стати сміло, доказ дати

І життям за правду стати,-

О, то вас нема на це!»

 

«Брешеш, навісний брехуне! -

Крикнув Вовк і сміло суне

З-між звірячої товпи.-

Я з тобою биться хочу.

Клятий твій язик вкорочу,

Щоб не брав ти нас на кпи!

 

Перед бога й царські очі

Я стаю й бороться хочу,

Та на смерть, не на життє,

Щоб ствердить, що ти поганець,

І брехун, і ошуканець,

Топчеш все, що є святе!

 

Не те, що мені творив ти,

Але всі звірячі кривди

Против тебе ставлю я.

Не за себе хочу мститься,

А за теє, що Вовчиця

Перетерпіла моя.

 

Слухайте, яку публіку

Він зробив їй, що й довіку

Не позбуться їй знаку.

Над ставом сидить Вовчиця,

Лис надбіг і аж дави́ться,

Смачно рибу їсть жарку.

 

«Що се ти їси, Микитко?» -

«Адже рибу»,- каже швидко

Лис. «Та дай же ж і мені!» -

Просить жінка. «Що вам, тітко,

Риби хочесь? Поглядіть-ко,

Тут в ставку їх тьма на дні!»

 

«Е, в ставку! Чи я не знаю?

Що ж, коли їх не спіймаю!» -

«Тіточко, я вас навчу.

Я ж їх ловлю всяку днину:

Де лиш сіть свою закину,

Десятками їх тащу!»

 

«Що за сіть?» - пита Вовчиця.

«Сього зараз мож навчиться.

Ось зо мною лиш ходи!»

Сніг був, вітер на болоню,

Став замерз, одну лиш тоню

Хтось протяв серед води.

 

От сюди-то припровадив

Лис Вовчицю й так їй радив:

«Тітко, гляньте, що тут їх!

Лиш у воду хвіст запхайте,

Подержіть та й витягайте -

Риб спіймете повен міх!»

 

І так щирим він чинився,

Так Вовчиці піддобрився,

Що повірила вона:

Поквапно на лід присіла,

В ополонку хвіст встромила

Та й держить, держить - дурна!

 

«Лисе,- каже,- щось щипає!» -

«Цить, то риба так хапає».

А то хвіст хапав мороз.

«Лисе, може, вже тягнути?» -

«Е, ще мало мусить бути,

Ще потримай, поки мож!»

 

«Лисе, тисне щось і мика!» -

«Цить, се щука є велика,

Та така, немов баран!»

А то хвіст обмерз вже кріпко.

«Лисе, тягну!» - «Ні, ще дрібку!

Бач, хапається шаран!»

 

Далі вже терпцю не стало,

Шарпнула вона помало -

Не пускає. «Ой, тягни,-

Каже Лис,- тут риб так много!

Витягай же їх, небого,

Щоб не розтеклись вони!»

 

Шарпнула ще раз Вовчиця,-

Ні, хвіст у леду держиться!

Тягне міцно - аші руш.

«Тітко,- Лис рік,- дякуй богу,

Ось з села нам на підмогу

Люди йдуть, зо двадцять душ!»

 

Як Вовчиця теє вчула,

Зо страху себе забула -

Як завиє!.. Боже мій!

Люди люті, гульк, надбігли,

Як її примерзлу вздріли,

Хап за палички як стій.

 

Сиплються удари градом!..

Бідна жінка крутить задом,

В'ється, рветься, а ті б'ють!

Далі шарпнула щосила,

Півхвоста в леду лишила

Та й шмигнула в божу путь!»

 

А на се Микита гречно:

«Так, се правда, безперечно,

Лиш крихітка в ній брехні!

Непотрібно, Вовче, тільки

Всю захланність свої жінки

Ти приписуєш мені.

 

Будь вона порядна й чесна,

Швидко б хвіст з води піднесла,

Мала б рибу й хвіст увесь.

Та вона мов оцапіла,

Став весь виловить хотіла,

Ще й на мене жалуєсь».

 

Збір увесь зареготався,

А Неситий аж стікався,

Під собою землю гриз.

«Га, поганець! - крикнув лютий.-

Ось як він вертить і крутить.

Щоб невинним все був Лис!

 

Та не дочекаєш, клятий,

Нас усіх на сміх підняти!

Підлих справок твоїх - тьма,

Ну, скажи, там при криниці

Чи була вина Вовчиці,

Чи твоя лиш злість сама?

 

При цімброваній криниці

Висіли два відра з криці

На валу на ланцюсі.

Лис води хотів напиться -

Скік в відро, щоб вниз спуститься

Друге ж звисло на версі.

 

Ну, п'є воду і смакує

І нараз собі міркує:

«Боже, що се я вчинив?

Вниз я з'їхав, але вгору

Хто ж мене підтягне впору?»

Бідний з жаху аж завив.

 

Треба ж тій біді лучиться,

Щоб той плач його Вовчиця

Вчула, йдучи бережком.

До криниці зазирає…