Читати книгу - "Прозові твори, Федькович Юрій"

- Павло Павун звався. Немолодий уже чоловік, удовець, але здоровий, дужий такий, що і за абиякого парубка би не мінявся. І гуляє собі, бувало, і п’є, і з молодицями жартує, і по вечорницях ходить: парубок, та й годі!

А нам, слугам, у него добре було, дуже добре, бо у Павуна небагато поля було, а худоби ще менше: пара волів, пара коней, дві корові, та й тільки,- от ніщо було і робити, хіба те, що гостів обходити, бо і днини такої не було, аби їх до Павуна не поназліталось, як тої вороні. А він їх, бувало, приймає, як дідич який: і стів сутий, і дорогі вина, і солодкі розолії, і запашні лікери, і ніт вісті які там ще прибаги та лакітки. А пуншу якогось як там, бувало, набражуть, то, матбути, і святі би попились, не то що.

Люди, бувало, і дивуються, відки Павуна на такі видатки стає. Одні казали, що він котел грошей викопав, другі знов - що він нетрудному записався, треті - що він на велику лотерею виграв, четверті - що він собі коло покойного барона, у котрого давно за льокая служив, великі дуже гроші склав; а лиш старі господарі мовчали та головами покручували, але нічо не казали, бо у Павуна, бувало, і урядники гостя, і попи, і пани, а з таким чоловіком годі собі коти дерти, бо і нестямишся, коли тебе козу пасти заставлять.

Павун, як я уже казав, удовець був, але дітей не мав, як лиш одного сина,- Юрій звався. Але і Юрія святого такого красного та хорошого не малюють, який се легінь вдався! А що вже розумний та поважний з себе був, то і не сказати,- а то так, що люди, бувало, говоря, що єму, а не єго вітцеві, яло би ся начальником бути. Він немного, бувало, говорить; але як що скаже, то хоть на папері пиши або і в книги друкуй, таке то все прикладне та мудре.

Але який наш Юрій не мудрий був, а одного діла, однако, не міг второпати,- а то те, відки єго вітця на таке гойне та суте життя стає. Відки стає, то й стає (думає він собі, бувало), але на довгий час єго ні стане, та ні на добрий конець не доведе; для того треба що-небудь діять, аби сему лиху запобічи. Для того ж і каже він одного вечора до старого:

- А знаєте ви, неню, що мені на гадку оце впало?

- І що ж таке, премудрий мій Соломоне? - питає старий сміючись.

- Вам треба доконче женитися.

- Ха-ха-ха! - зареготавсь старий Павун.- І мені се від оногди по голові мотаєсь. Але котру би то собі з наших дівчат вибрати, аби щось путного було?

- Се вже ваше діло,- каже Юрій, а сам такий-то вже рад, що вода на його лотоки так скоро пішла!

- Хіба Крамарева Софрона не пішла би за мене? - каже Павун, собі уса підкручуючи.- Чи як ти кажеш, премудрий мій Соломоне?

- Хіба ж ви не знаєте, неню,- каже Юрій стрепенувшись, а то так, що аж му ложка випала з рук, бо они тогді вечеряли,- не знаєте, що Софрона з Шовканюковим Тонієм однако як заручена?

- А Шовканюків же ж Антоній де? - питає Павун з глумом.

- Та хоть тепер далеко - у Босні, при канонерах,- то єму вже пора домів приходити, бо незабавком уже три роки, як єго покликали.

- Гм! - каже Павун, моргнувши хитро усом.- А як єго у Босні, може, турки вбили?

- Рятуй, сине божий! - каже Юрій, перехрестившись.- Але Тонія не вбили, бо Софрона не на оден акафіст дала та і не одну псалтирю за Тонієве здоров’я наймила.

- Але не у нашого писаря,- каже Павун глумом.

- Та цур же єму, жидюзі поганому! - крикнув Юрій та аж підскочив з серця, неначебто єго люта гадюка вкусила.- Та і ви, неню, лучче б робили, якби собі з таким чортом роги не чесали!

- Що ти знаєш! - каже Павун, виходячи надвір, навіть і не перехрестившись по вечері. Пішов просто до писаря.

А Юрій думав-думав а нарешті ляг і собі припочити.

 

 

II

 

Не так-то скоро діло діється, як говориться,- каже стара приповідка,- але старого Павуна і приповідка не ловиться. Зараз у неділю по розмові з Юрієм обголосив громаді по службі божій коло церкви, що Антона Шовканюка турки у Босні убили, бо так читав писар з письма. Пополудню післав старости до Крамаря, увечір бідну Софрону, не тямущуся від жалів та від розпуки, присилували - заручили; а у місяць по тім, на самого Петра, і задзвеніли гучні весілля у селі - одно у багатого Крамаря, а друге у гойного двірника Павуна, котрий з писарем моргався та з бідного Юрія, «премудрого свого Соломона», кепи бив. А сей, сирота, мусив мовчати, бо вже три листи до давнього свого товариша Тонія на рецепіс писав, а відповіді і словечка не дістав; отже ж, і справді мусили єго на війні убити, бо не подібно було, аби на такі важні листи Тоній єму не відписав - той Тоній Шовканюк, що у него кожде слово, як то євангеліє, святе було. О сих листах знала і бідна Софрона; а не діставши від милого ніякої відомості, стала з Павуном на шлюбний коверець, неначе той камінь без душі.

А коли у Павуна повниця пилась і люди єго дарами дарували, то увела у широку тисову, турецькими коверцями оббиту світлицю прекрасна, прехороша дівчина уже сивого, як голуб, ліварника, уклонилась низенько «князеві» і запитала покірно щебетливим голосочком, чи би не можна єї вітцеві заспівати. А коли старий Павун, здивований таков несповітов красов, потакнув головою, тогді ліварник запів чудесної пісні про жовняра-каліку,- а то таким дзвінким, чистим, милим та жалібним голосом, що і ока у світлиці не було, аби не сплакало; навіть і писар - Павунів «батько» - оце скривився, а п’яний дяк аж заслинився лементуючи. Але ж бо і варт було послухати такої гармонії, як се був боянський голос ліварника, а срібний - прекрасної єго дочки до гомону швайцарської приборної