Читати книгу - "Старосвітські батюшки та матушки, Нечуй-Левицький"

во­за; він ду­мав заїха­ти ще в од­но се­ло, але пе­ре­ду­мав і звелів по­го­ни­чеві вер­та­тись до­до­му.

Поки Ба­ла­бу­ха доїхав до Бо­гус­ла­ва, над­ворі зовсім смерк­ло. З пе­карні че­рез двоє вікон лив­ся на тем­ний двір яс­ний світ; че­рез вікно бу­ло вид­но по­лум'я в печі, горш­ки, поп­рис­тав­лю­вані до жа­ру, й навіть по­ро­сят­ник з по­ро­сям, що за­дер­ло вго­ру чо­ти­ри чорні ніжки й гост­ре ри­ло. Ки­ли­на, зап­ну­та білим руш­ни­ком замість хвар­ту­ха, по­ра­ла­ся ко­ло печі. З світлиці че­рез нещільно при­чи­нені вікон­ниці прос­ми­ку­ва­лись довгі сму­ги світу й па­да­ли на тин.

"Чого це світиться в світлиці? Пев­но, приїха­ли гості", - по­ду­мав Ба­ла­бу­ха й од­чи­нив ти­хенько двері.

З світлиці по­лив­ся яс­ний світ, а з світом - гус­тий дим од тю­тю­ну. В хаті висіли хма­ри ди­му, не­на­че сто­яв гус­тий ту­ман. На ка­напі сиділа Оле­ся з гіта­рою на колінах, а по­руч з нею сидів бли­зенько Сигізмунд Бон­ковський, з дов­гим ци­бу­ком в роті. Ба­ла­бу­ха вглядів їх, як че­рез гус­тий ту­ман, і тільки примітив свіже ли­це Олесі, не­на­че ро­жу, пок­ри­ту га­зо­вою ма­терією, та ве­ли­ку ку­че­ря­ву го­ло­ву Бон­ковсько­го. Ба­ла­бу­ха не примітив, що од­на ру­ка Бон­ковсько­го об­гор­та­ла Оле­син стан.

- Хто там? - крик­нув Бон­ковський, при­див­ля­ючись че­рез хма­ри ди­му.

- Свої! - за­гув ба­сом Ба­ла­бу­ха, всту­па­ючи в світли­цю. Оле­ся не во­рух­ну­лась і тільки пок­ла­ла гіта­ру на ка­на­пу. Бон­ковський встав і ки­нув­ся на­зустріч Ба­ла­бусі.

- Як ся маєте, ша­нов­ний, вельмож­ний па­нот­че? - крик­нув Бон­ковський, обніма­ючи й цілу­ючи Ба­ла­бу­ху тричі в ус­та.

Балабуха бай­дуж­но, аж сер­ди­то привітав­ся до Бон­ковсько­го й, не привітав­шись до Олесі, пішов до кімна­ти роз­дя­га­тись.

Після виїзду Ба­ла­бу­хи Оле­ся пішла гу­ля­ти в місто, вгляділа там ста­ро­го знай­омо­го, па­на Бон­ковсько­го, й зап­ро­си­ла йо­го до се­бе на вечір. Во­на ду­ма­ла, що її чо­ловік не так швид­ко вер­неться до­до­му з своєї бла­го­чинії…

Балабуха ски­нув з се­бе до­рож­ню оде­жу, ввійшов у світли­цю, на­бив люльку тю­тю­ном, за­па­лив і сів на стільці. Він ско­са пог­ля­нув на Оле­сю; Оле­ся по­чер­воніла, як маківка. Всі троє ку­ри­ли й мов­ча­ли.

В Бон­ковсько­го бу­ла дум­ка вста­ти й розп­ро­ща­тись, але він чув, як кувіка­ло під но­жем по­ро­ся, й на­ду­мавсь та­ки зос­та­тись на ве­че­рю, бо йо­му хотілось їсти. Він ве­се­ло, ні криш­ки не замішав­шись, по­чав роз­мо­ву.

- Як же вам, отець бла­го­чин­ний, їзди­лось? Чи да­ле­ко бу­ли? - спи­тав Бон­ковський сміли­во.

- Недалеко, - в Вільша­ниці, - обізвав­ся Ба­ла­бу­ха та й знов взяв у гу­би ци­бук і по­тяг­нув з йо­го так, що в люльці зашк­вар­ча­ло, як у ринці, а по­верх люльки схо­пи­лось по­лум'я.

- О, я знаю Вільша­ни­цю й не раз там бу­вав у покійно­го ста­ро­го ба­тюш­ки. Що за доб­ра привітна ду­ша був небіжчик, царст­во йо­му не­бес­не! Який щи­рий, який привітний, який гос­по­дар! Та­ко­го труд­но знай­ти між людьми! - роз­пус­тив мо­ву пан Бон­ковський, щоб по­ти за­га­яти час, по­ки спе­четься по­ро­ся.

- Добрий був чо­ловік, - зне­хо­тя обізвав­ся Ба­ла­бу­ха й знов спе­ре­сер­дя по­тяг люльку так, що огонь знов за­па­лах­котів.

- Чи ба­чив же Онисію Сте­панівну? - спи­та­ла Оле­ся дри­жа­чим го­ло­сом.

- Ні,- ко­рот­ко од­ру­бав Ба­ла­бу­ха.

Знов усі троє за­мовк­ли, і тільки в світлиці бу­ло чу­ти, як тріщав тю­тюн в люльках, як ци­бу­ки гар­ча­ли, ніби лихі со­ба­ки, а дим хма­ра­ми піднімав­ся під сте­лю.

- Я знав Онисію Сте­панівну ще пан­ною. Ото бу­ла ця­ця! Ну, та й ця­ця, - як кра­шан­ка! як пи­сан­ка! як зо­ло­то! - по­чав вих­ва­ля­ти Бон­ковський.

- Шкода тільки, що в плахті хо­ди­ла. Ма­буть, те­пер за­вертілась в намітку, мов сільська ба­ба. Не люб­лю я тих наміток та пла­хот, не упо­добні во­ни мені, - обізва­лась Оле­ся.

- Часом ті намітки та плах­ти бу­ва­ють луччі од су­конь, - обізвав­ся тро­хи гру­бенько Ба­ла­бу­ха.

"Вже сердься не сердься, а по­ро­ся­ти та­ки діждусь", - по­ду­мав Бон­ковський і знов роз­по­чав історію за Они­си­но­го батька, за вільша­ницькі ліси та об­ла­ви на вло­вах в лісах, пе­реб­рав панів та еко­номів, а далі пе­реїхав у Хохітву й по­чав роз­ка­зу­ва­ти за Тер­лецьких, з Хохітви пе­реїхав у Стеблів, за­че­пив­ши по до­розі от­ця Мельхи­се­де­ка, сміявся з йо­го жінки Мар­ти, так що Оле­ся ре­го­та­лась, до­ки Ки­ли­на й справді не зас­те­ли­ла сто­ла й не по­да­ла по­ро­ся­ти.

Олеся поп­ро­си­ла гос­тя за стіл. В по­ро­ся­ти ву­ха, ніжки й навіть шку­ра - все по­горіло на вугілля. Але Бон­ковський ук­лав у ко­пи півпо­ро­ся­ти, аж су­ха шку­ра лу­ща­ла в йо­го в зу­бах.

- Як чу­до­во ви вмієте го­ту­ва­ти! Яка з вас, Олек­санд­ро Пет­ров­но, гос­по­ди­ня! - хва­лив Бон­ковський, упліта­ючи по­ро­ся.

- Пхе! - ска­за­ла Оле­ся, по­куш­ту­вав­ши су­хої ніжки. - Ки­ли­на не дог­ляділа й пе­рес­ма­жи­ла й поп­су­ва­ла. Тре­ба шу­ка­ти ку­ха­ря!

- Я вам по­ре­ко­мен­дую; од на­шо­го діди­ча од­хо­дить ку­хар; ко­ли хо­че­те, я ска­жу йо­му, щоб він до вас прий­шов. Там, як що зго­тує, то тільки пальчи­ки об­ли­жеш, - го­во­рив він, упліта­ючи пе­че­ну кур­ку після по­ро­ся­ти­ни.

Балабуха тільки блис­нув на Бон­ковсько­го сер­ди­ти­ми очи­ма й мов­чав.

Повечерявши, Бон­ковський без це­ре­монії вхо­пив шап­ку, поп­ро­щав­ся й поїхав до­до­му. Ки­ли­на поп­ри­би­ра­ла з сто­ла. Ба­ла­бу­ха смок­тав люльку й мов­чав; Оле­ся й собі мов­ча­ла.

- Ти на ме­не чо­гось сер­диш­ся? - спи­та­ла Оле­ся, пок­лав­ши чо­ловікові ру­ку на пле­че.

Балабуха мов­чав і ди­вив­ся на стіну.

- Може, ти ду­маєш, що я зу­мис­не зап­ро­си­ла до се­бе Бон­ковсько­го; я йо­го й не ду­ма­ла зап­ро­шу­ва­ти: був на ба­зарі й заїхав, та й годі!

Балабуха тяг люльку й мов­чав.

- Чого це ти мов­чиш? Чи ти сер­диш­ся на ме­не, чи ні? - пи­та­ла Оле­ся. Ба­ла­бу­ха мов­чав і ку­рив.

- Слухай-бо! Ти сер­диш­ся на ме­не? Еге? - спи­та­ла Оле­ся й лег­ко вда­ри­ла Ба­ла­бу­ху по плечі. - Та по­кинь-бо оту люльку та го­во­ри зо мною.

Олеся хотіла вир­ва­ти з йо­го рук люльку. Ба­ла­бу­ха не пус­тив з рук ци­бу­ка й лег­ко одвів набік її ру­ку.

- Ото не люб­лю, як чо­ловік мов­чить. Го­во­ри що-не­будь! Чи хва­ли ме­не, чи гудь, але го­во­ри!

Балабуха мов­чав і мовч­ки знов на­бив тю­тю­ну в люльку.

- Та й за­пек­ла ж ти лю­ди­на! Ти кремінь, а не чо­ловік. Я б з креміня до­бу­ла сло­ва. Ки­дай люльку та го­во­ри зо мною!

Олеся смик­ну­ла з йо­го рук люльку так, що іскри по­си­па­лись до­до­лу. Ба­ла­бу­ха встав і мовч­ки вий­шов у двір, не надівши навіть шап­ки.

Ніч бу­ла тем­на. Не­бо чорніло, як чор­не сук­но, а по йо­му бли­ща­ли зорі, ніби зо­лоті краплі. Був лег­кий осінній мо­роз.

Богуслав ніби ви­мер. Ні в одній хаті не світив­ся огонь; ніде не бу­ло чу­ти ні най­мен­шо­го гу­ку; тільки во­да шуміла по камінні од­но­тон­ним шу­мом.

Балабуха вий­шов за двір і пішов шля­хом на­низ, над Рось. Шум во­ди ста­вав чутніший. Бу­ло чуть, як се­ред шу­му во­да булько­тить, ллється, хлю­пає по камінні. Пе­ред очи­ма