Читати книгу - "Микола Джеря, Нечуй-Левицький"

справ­дi на се­ло.

Тiльки то­дi во­ни нi­би на свiт на­ро­ди­лись.

- От те­пе­реч­ки ми вже й справ­дi не Пос­мi­тю­хи, - про­мо­вив Ми­ко­ла, - до­ве­деться знов вих­ре­щу­ваться на­но­во на ста­рi прiз­ви­ща, та не знаю, в ко­го й де вих­ре­щу­ва­тись.

- Мабуть, у Вер­бiв­цi, як ка­зав суд­дя, - го­во­ри­ли бур­ла­ки.

Пан Бжо­зовський му­сив тьопаться на­зад до Вер­бiв­ки, а бур­ла­ки по­ча­ли й со­бi лаш­ту­ваться в да­ле­ку до­ро­гу. Во­ни посп­ро­ду­ва­ли, що ма­ли, зiб­ра­ли гро­шей, дiж­да­ли теп­лих днiв i вес­ною розп­ро­ща­лись з ота­ма­ном та й ру­ши­ли в да­ле­ку до­ро­гу. Тiльки по­зос­та­ва­лись тi, що по­же­ни­лись вдру­­ге при жи­вих жiн­ках.

В той час в Крив­дi i в iн­ших акер­манських се­лах, по кни­ж­­ках, по­мер­ла ве­ли­ка си­ла на­ро­ду. По­мер i нев­ми­ру­щий По­с­мi­тюх з усi­ма си­на­ми, бра­та­ми й з не­бо­жа­ми, та ще й в один день, а Ки­ши­нiвська кон­сис­то­рiя, роз­див­ля­ючись кни­­ги, пе­ре­ля­ка­лась од та­кої страш­ної по­шес­тi та по­мiр­ку в Акер­ма­нi i в цi­лiй Бас­са­ра­бiї. Пiш­ла на­вiть чут­ка, що знов про­ки­ну­лась на Бас­са­ра­бiї бен­дерська чу­ма.

Знов пе­ред бур­ла­ка­ми ро­зiс­лав­ся ска­тер­тею ши­ро­кий степ; знов пiш­ли во­ни знай­оми­ми шля­ха­ми. Во­ни нi­би не йшли, а, зда­ва­лось, са­мi но­ги нес­ли їх до­до­му. В кож­но­го на ду­шi бу­ла дум­ка то за ма­тiр, то за жiн­ку та дi­тей, їм усiм зда­ва­лось, що во­ни не жи­ли, а тiльки жи­во­тi­ли на чу­жи­нi, ти­ня­ючись в най­мах по уся­ких мiс­цях.

- Чи зас­та­не­мо жи­ви­ми своїх? - не­са­мо­хiть ви­мо­вив­ся Ми­­ко­ла; i нiх­то не обiз­вав­ся на йо­го сло­ва. Кож­но­му бу­ло ра­дiс­но, але над тiєю ра­дiс­тю в кож­но­го на ду­шi нi­би ле­жав важ­кий ка­мiнь.

Багацько сiл, ба­га­то мiст на Ук­раїнi ми­ну­ли бур­ла­ки; ба­га­то не­дiль на­лi­чи­ли во­ни в до­ро­зi, до­ки при­би­лись до Вер­бiв­ки. Сад­ки цвi­ли й одц­вi­та­лись, жи­то в по­лi зня­ло­ся ру­ном i пiш­ло вго­ру, а во­ни все йшли та йшли, до­ки од­но­го дня над­ве­чiр пе­ред ни­ми ро­зiс­ла­лась на до­ли­нi Вер­бiв­ка. Всi бур­ла­ки ста­ли на го­рi й дов­го ди­ви­лись на рiд­не се­ло. Вер­бiв­ка зе­ле­нi­ла своїми вер­ба­ми, сад­ка­ми, ого­ро­ди­ною. Кож­ний шу­кав очи­ма своєї осе­лi й ха­ти; в кож­но­го сльози на­вер­та­лись на очi. Вер­бiв­ка ду­же змi­ни­лась. Се­ло роз­рос­лось по­над Рас­та­ви­цею. На ни­зи­нi в од­но­му мiс­цi нi­би ви­рiс край се­ла но­вий ку­ток.

Бурлаки спус­ти­лись з го­ри й увiй­шли в се­ло. З ни­ми стрi­ча­лись лю­ди, та все нез­най­омi, та все нi­би чу­жi.

- Чи є тут у вас на се­лi Дже­ри­на ха­та? - спи­тав Ми­ко­ла в од­но­го па­руб­ка.

- Нема в нас та­кої ха­ти. Бу­ла, ка­жуть, Дже­ри­на ха­та, а те­пер во­на вже Ча­ба­нен­ко­ва, бо ба­ба Ни­ми­до­ра Дже­ри­ха ви­да­ла доч­ку за Ча­ба­нен­ка.

- Чи жи­ва ще Ни­ми­до­ра Дже­ри­ха? - спи­тав Ми­ко­ла, i в йо­го зат­ру­сив­ся го­лос, а з го­ло­сом зат­рi­по­тi­ла уся ду­ша.

- Того ро­ку вмер­ла; i не­дов­го нез­ду­жа­ла, - ска­зав па­ру­бок.

Микола тiльки й при­мi­тив, що Вер­бiв­ка зак­ру­ти­лась пе­ред ним; бу­ла зе­ле­на, по­тiм ста­ла жов­та, а по­тiм нi­би вкри­лась ту­ма­ном, а по­тiм вiн вже й не ба­чив її за слiзьми, не­на­че над се­лом схо­пи­ли­ся хма­ри i за­ли­ли до­щем усе се­ло. Ми­ко­ла пi­шов знай­омою греб­лею. Вер­би по обид­ва бо­ки греб­лi ста­ли та­кi товс­тi, що їх труд­но бу­ло об­хо­пить вдвох. Вiн по­вер­нув пе­ре­ул­ком i вгле­дiв свою осе­лю.

"Що ж те­пер я знай­ду на своїй осе­лi?" - мiр­ку­вав Ми­ко­ла, пiд­хо­дя­чи до во­рiт.

Микола прий­шов до во­рiт i спер­ся на них, по­хи­лив­ши си­ву го­ло­ву та ог­ля­да­ючи под­вiр'я. Де ко­лись сто­яла по­вiт­ка, там те­пер дав­нi вер­бо­вi кiл­ки ста­ли товс­ти­ми та здо­ро­ви­ми вер­ба­ми. Ха­та осi­ла й тро­хи пе­рех­ня­би­лась на бiк, на при­чi­лок. Вiк­на по­ко­си­лись, две­рi по­ниж­ча­ли й тро­хи ввi­й­­шли­ в зем­лю. Тiльки стi­ни бi­лi­ли, як i ко­лись дав­но. Ста­ре де­ре­во в сад­ку по­сох­ло, а на йо­го мiс­це по­ви­га­ня­лись мо­ло­дi буй­нi яб­лу­нi та виш­нi.

Микола пе­рей­шов двiр, рип­нув сi­неш­нi­ми две­ри­ма i ввi­й­­шов у ха­ту. Мо­ло­да мо­ло­ди­ця по­ра­лась ко­ло пе­чi, а який­сь мо­ло­дий чо­ло­вiк сто­яв ко­ло сто­ла. Мо­ло­ди­ця бу­ла нi­би рiд­на Ни­ми­до­ри­на сест­ра: та­ка во­на бу­ла схо­жа на Ни­ми­до­ру. В неї дос­то­ту бу­ли та­кi чор­нi бро­ви, та­кi тем­нi очi; тiльки вид у неї був ху­дi­ший, i во­на бу­ла то­ненька й ут­ла, нi­би за­хар­чо­ва­на ще змал­ку. Ми­ко­лi зда­лось, що то бу­ла Ни­ми­до­ра в той час, як вiн ще сва­тав її й за­ли­цяв­ся до неї.

- Добривечiр вам! - про­мо­вив Ми­ко­ла, див­ля­чись на ха­зяїна й на ха­зяй­ку зап­ла­ка­ни­ми очи­ма.

- Доброго здо­ров'я! - обiз­ва­лась Люб­ка й ши­ро­ки­ми очи­ма гля­ну­ла на Ми­ко­лу.

Її ши­ро­ко розк­ри­тi тем­нi очi, її го­лос, вид - все так на­га­ду­ва­ло Ни­ми­до­ру, нi­би на йо­го че­рез тi очi гля­ну­ла Ни­ми­до­ри­на ду­ша, че­рез той го­лос за­го­во­ри­ла до йо­го са­ма. Ни­ми­до­ра з то­го свi­ту. Ми­ко­ла не вдер­жавсь, по­цi­лу­вав Люб­ку й зап­ла­кав. Вся йо­го твер­да, мiц­на ду­ша роз­то­пи­лась, як вiск на га­ря­чо­му вог­нi, й розп­ли­лась слiзьми.

- Не впiз­наєш батька, бо зро­ду йо­го не ба­чи­ла! - на­си­лу ви­мо­вив Ми­ко­ла. - А де ж твоя ма­ти?

Любка до­га­да­лась, хто прий­шов до неї в ха­ту. Во­на зас­му­ти­лась, зди­ву­ва­лась, не зна­ла, що й ка­зать, i тiльки мо­в­ч­ки сто­яла ко­ло пе­чi. Од­на­че в її сер­цi не за­во­ру­ши­лось нi крих­ти ди­тя­чо­го жа­лю, жа­лю доч­ки за батьком. Пе­ред нею сто­яв зов­сiм чу­жий для неї чо­ло­вiк. Для неї на­вiть бу­ло чуд­но, що вiн на­зи­вав се­бе її батьком, їй усе зда­ва­лось, що батько дав­но вмер i ле­жить по­хо­ва­ний в зем­лi. В її сер­цi все якось по­мi­ша­лось, ска­ла­му­ти­лось, так що во­на не зна­ла, чи ра­дiть, чи пла­ка­ти?

- Чи дав­но вмер­ла ма­ти, Люб­ко?

- Торiк у пет­рiв­ку, - на­си­лу про­мо­ви­ла Люб­ка, - ма­ти жда­­ла вас та все по­си­ла­ла ме­не виг­ля­дать.

- Та й не дiж­да­лась! Та­ка вже на­ша до­ля! - про­мо­вив Ми­ко­ла. - Ти вже, Люб­ко, вий­шла за­мiж; а я те­бе по­ки­нув ще в ко­лис­цi.

- Ми не­дав­но поб­ра­лись, - ска­за­ла Люб­ка, по­ка­зу­ючи на чо­ло­вi­ка.

- А ха­та ста­ла ще ниж­ча; ма­буть, осi­ла. I об­ра­зи тi са­мi, - про­­мо­вив Ми­ко­ла, - пе­ред ни­ми мо­ли­лась твоя ма­ти. Чи ви вже вольнi?

- Вже, хва­лить бо­га, не ро­би­мо пан­щи­ни, - обiз­вав­ся Лю­б­­чин чо­ло­вiк, - ще оре­мо пе­ред­нi­ше по­ле, а це ка­жуть, що приїдуть на­дi­лять нас зем­лею на вип­лат, чи що.

- Якби не та пан­щи­на, мо­же, й ма­ти ва­ша бу­ла б жи­ва, i я не ти­няв­ся б у свi­тах бiльше двад­ця­ти год. Чи дав­но по­мер­ла моя ста­ра ма­ти?

- Бабуся вмер­ли дав­но: ще я бу­ла дiв­чи­ною, - про­мо­ви­ла Люб­ка.

- Чи доб­ре ж вам жи­лось без ме­не? - спи­тав Дже­ря.

- Ет! Яке там доб­ро! Бi­ду­ва­ли та по­би­ва­лись з ма­тiр'ю до ос­таннього ча­су, мо­же, ма­ти й те­пер бу­ли б жи­вi. Сi­дай­те, будьте лас­ка­вi! - ска­за­ла Люб­ка i хо­тi­ла наз­вать Дже­рю та­том,