Читати книгу - "Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький"

«Ой ля­кає ме­не цей князь своїми чор­ни­ми очи­ма, ля­кає ме­не страш­ним пог­ля­дом, не­на­че хо­че ки­ну­тись на ме­не, як ки­дав­ся в бит­вах на ко­заків. І навіщо бу­ло мені їха­ти на ці хрес­ти­ни? Ой не доб­ро віщу­ють йо­го страшні й пишні очі!»

Тодозя по­чу­ва­ла якусь три­во­гу в душі, яку пев­но по­чу­ва­ють сер­ни, ко­ли уг­ля­дять руш­ни­цю влов­чо­го, націле­ну на їх сер­це.

Господиня звеліла по­да­ва­ти на сто­ли ве­че­рю. Не вва­жа­ючи на те, що обід був ба­га­тий і трив­ний, гості з жа­до­бою ки­ну­лись на пе­че­ню з ди­кої ко­зи, на­че вов­ки, аж кісточ­ки хру­ща­ли. Со­ба­ки збігли­ся з усієї еко­номії і, посідав­ши не­да­леч­ке од сто­ла, ди­ви­лись на гос­тей жадібни­ми очи­ма та ло­ви­ли зу­ба­ми кістки, що гості шпур­ля­ли на їх гурт. Після ве­чері знов при­нес­ли горілки та жба­ни ме­ду й ва­ре­ну­хи. Гості пи­ли, до­ки зовсім не по­пи­лись усі, окрім од­но­го кня­зя Виш­не­вецько­го. Він встав з-за сто­ла тве­резісінький.

Надворі схо­пив­ся вітер. Яб­луні за­гой­да­ли гілка­ми, не­на­че затріпотіли й за­ма­ха­ли ру­ка­ми. На стіл по­си­па­лись яб­лу­ка і влу­ча­ли гос­тей то по го­лові, то по ру­ках. Од­не яб­лу­ко пот­ра­пи­ло в жбан з ме­дом, і бриз­ки роз­си­па­лись по ска­терті.

- Час би вже й на од­по­чи­нок. Ніч тем­на, ще й вітер схо­пив­ся. Ми, пані Суф­щинська, пе­ре­но­чуємо в те­бе, - ска­за­ла Гри­зельда.

- То й пе­ре­но­чуй­те і справді. До При­лу­ки до­ро­га по­га­на й не­без­печ­на. Я вашій яс­но­вельмож­ності, кня­ги­не, пос­те­лю постіль в світлиці, - ска­за­ла Суф­щинська.

- А я при­ля­жу та пе­редрімаю не­дов­гу ніченьку от­ту­теч­ки на тап­чані, - про­мо­вив Єремія, встав­ши з-за сто­ла й по­дя­ку­вав­ши за хліб за сіль гос­по­да­реві та гос­по­дині.

Шляхтичі, п'яні, як осіння ніч, на­си­лу доп­лен­та­лись до повітки і по­па­да­ли хто на сіно, хто на со­ло­му, а хто прос­то долі. Жіноцт­во по­ля­га­ло по­ко­том долі в кімнаті гос­по­дині.

Єремія ліг на тап­чані, але дов­го не міг зас­ну­ти. Пе­ред йо­го очи­ма ма­нячіла чу­до­ва рівна То­до­зи­на пос­тать, не­на­че яке ди­во, кот­ре од­га­ня­ло сон од йо­го очей. Він зап­лю­щив очі й все-та­ки не­на­че ба­чив пишні ви­разні чер­воні ус­та. Ті ус­та ніби осміха­лись, роз­ту­лю­ва­лись, а з-під пов­ної верхньої гу­би бли­ща­ли рівні білі зуб­ки і драж­ни­ли йо­го, і сміялись з йо­го, що він, яс­но­вельмож­ний князь, му­сить за­див­ля­тись на ті ус­та.

Єремія по­вер­нувсь на дру­гий бік, розп­лю­щив очі, а пе­ред ним, не­на­че се­ред тем­ної гор­ниці, знов блис­ну­ли такі пишні палкі очі, про які тільки в каз­ках роз­ка­зу­ють, а за очи­ма знов миг­ну­ли білі-білі зуб­ки, не­на­че пер­ли, а там далі, десь ко­ло дру­го­го зас­то­рон­ка не­на­че ста­ла пе­ред йо­го очи­ма уся пос­тать гар­ної ко­зач­ки в чер­во­но­му на­мисті. Он бли­щать на шиї зо­лоті ду­качі, он­деч­ки чер­воніє кар­та­та плах­та, он стоїть во­на са­ма й ди­виться на йо­го, і дра­тує йо­го своїми оча­ми, своїм посміхом.

Єремія підвівся й сів на ки­лимі, йо­му рап­том схотілось об­ня­ти той тон­кий стан, при­гор­ну­ти до сер­ця ту ча­ру­ючу пос­тать.

Кохання не­на­че од­ра­зу за­па­ли­ло усе йо­го су­хор­ля­ве тіло. Го­ло­ва ста­ла га­ря­ча. Сер­це ки­да­лось, не­на­че пташ­ка тріпа­ла крильця­ми в клітці. Він був ла­ден бігти до ха­ти, зас­ту­ка­ти у вікон­це, вик­ли­ка­ти То­до­зю до се­бе. Але в світлиці опо­чи­ва­ла Гри­зельда…

Єремія знов упав на ліжко й за­ку­тав­ся ук­ри­ва­лом з го­ло­вою, щоб схо­ва­тись од то­го чарівно­го ви­ду, а те пиш­не ди­во знов не да­ва­ло йо­му спа­ти, од­го­ни­ло дрімо­ту од очей. Єремія сил­ку­вавсь ду­ма­ти про свої по­хо­ди, про свої бит­ви з ко­за­ка­ми, уяв­ляв собі, як він ввірвав­ся в ко­зацький табір, як кри­шив ко­заків шаб­лею, як ли­ла­ся аж дзюр­ча­ла людська кров. Він сподівав­ся, що ті улюб­лені згад­ки, ті улюб­лені кар­ти­ни битв вга­му­ють га­ря­че сер­це, за­туп­лять пиш­ний То­до­зин вид. Але в йо­го дум­ках се­ред то­го кри­ку і сто­го­ну, се­ред блис­ку­чих кри­вих ща­бель знов ви­ни­кав пиш­ний об­раз з чер­во­ни­ми ка­ли­но­ви­ми ус­та­ми, з пал­ки­ми чор­ни­ми очи­ма, а над очи­ма чорніли чорні ви­сокі, ніби ок­са­ми­тові бро­ви.

- Боже мій! Що це зо мною ста­ло­ся? Нев­же й ті об­ра­зи людсько­го бой­ови­ща, ті про­литі мною ка­люжі людської крові не зал­лють тієї пиш­ної жіно­чої кра­си! Це ча­ри! Це пев­но якась чарівни­ця, що при­ча­ру­ва­ла моє сер­це чимсь не­пе­ре­мож­ним, чимсь страш­ним. Не маю си­ли, не маю змо­ги вга­му­ва­ти своє сер­це.

Єремія по­чав сер­ди­тись на ті нас­тир­ливі мрії, а ма­ри лізли в го­ло­ву си­ломіць, не­на­че дужі во­ро­ги йшли на прис­туп, ври­ва­лись в твер­ди­ню, лізли на ва­ли, ла­ма­ли час­токіл і бе­зу­пин­но нас­ту­па­ли, все далі та далі, не ос­ту­па­ючись на­зад ні на один ступінь. Єремія ля­гав горілиць, пе­ре­ки­дав­ся то на один бік, то на дру­гий, йо­му ста­ло душ­но, не­на­че він ле­жав в ду­же на­топ­леній хаті. Він розк­ривсь, ско­тив но­га­ми ук­ри­ва­ло, зап­лю­щив очі. А пиш­на ма­на все ма­нячіла пе­ред йо­го очи­ма й на од­ну хви­ли­ну не да­ва­ла йо­му спо­кою.

«Це якась не­чис­та си­ла на­ва­жи­лась му­чи­ти мою ду­шу, на­мог­ла­ся ніве­чи­ти моє сер­це цілу ніченьку. Це на­пав­ся на ме­не який­сь во­рог, і би­ти­ся з ним не маю си­ли, і не­ма чим по­би­ти йо­го й обо­ро­ни­тись».

Вже в глу­пу ніч сон­но­та най­шла на Єреміїні очі. Але то не був сон міцний та здо­ро­вий, що зміцнює тіло й підсвіжує ду­шу. Єремія дрімав дрімо­тою важ­ко­го досвіта і як тільки по­ча­ло на світ бла­гос­ло­ви­тись, він схо­пив­ся й вий­шов з гор­ниці. Він був доб­рий гос­по­дар. Йо­му спа­ло на дум­ку піти та ог­лядіти фольварк: по­ди­ви­тись на та­бу­ни ко­ней, на то­вар у за­го­ро­дах, на ота­ри овець в ко­ша­рах.

Надворі тільки що по­чи­на­ло роз­вид­ню­ва­тись. Уся осе­ля сто­яла, ніби за­мер­ша. Усе спа­ло в оселі. Ніде не бу­ло чу­ти ні най­мен­шо­го гу­ку, ні ше­лес­ту. Навіть со­ба­ки дріма­ли, поск­ру­чу­ва­лись на со­ломі, ніби ка­лачі, і ле­жа­ли, не­на­че мертві. Єремія одійшов за тік і заг­ля­нув в здо­ро­ву за­го­ро­ду. Во­ли ле­жа­ли суспіль, не­на­че роз­ки­дані здо­рові каміню­ки, і ре­миґали, ніби спро­сон­ня. Здо­ро­вий та­бун ко­ней пас­ся за за­го­ро­дою. Коні вгляділи чо­ловіка й нас­то­ро­чи­ли ву­ха. Єремія за­ди­вив­ся на та­бун сте­по­вих здо­ро­вих ко­ней, але зго­дом по­чу­тив, що й коні не цікав­лять йо­го. В йо­го з дум­ки не схо­див чу­до­вий То­до­зин вид.

«Що це зо мною ста­ло­ся? Що це зо мною діється? Тнуть моє сер­це оті очі, не­на­че стріли, не­на­че обс­ту­пи­ли ме­не кру­гом та­та­ри й сип­лють стріла­ми на ме­не, і не да­ють мені спо­кою. Пху на твої пишні очі, на твої чорні бро­ви, лу­ка­ва мо­ло­ди­це!»

А очі усе драж­ни­ли йо­го, усе ми­готіли пе­ред ним, не­на­че зорі тем­ної ночі. Єремія по­чав сер­ди­тись та ла­ятись.

«Коли б швид­ше вста­ва­ли жінки. Хоч би по­ди­вив­ся на ті прок­ляті очі, на ті ка­торжні бро­ви; мо­же б мені по­лег­ша­ло на серці», - по­ду­мав Єремія, вер­та­ючись проз са­док.