Читати книгу - "Пригоди Клима Кошового"

Юзя. Той так само відзначив прикметного провінціала, але вступати в гру не квапився: за неписаними правилами, ніхто не міг перебивати клієнта у колеги. Та щойно побачив, як чоловік квапиться до нього, артистичним жестом перехопив тростину й посунув назустріч.

Вони зійшлися.

Коротка ділова розмова.

Чи то Климові здалося від тривалих очікувань, чи справді його увага вже настільки загострилася, що він вловив сигнал, – але боковий зір зачепив двох молодиків, на яких ще кілька хвилин тому не зважав. Або, скоріш за все, їх тут просто не було. Інакше погляд не оминув би. На одному, трохи старшому, були штани на широких помочах, смугаста сорочка з засуканими рукавами, заломлений набакир картатий картуз. Інший, молодший, носив білу сорочку із розстебнутим коміром, заправлену в картаті штани, поверх сорочки – жилетка, штаням у тон. Свій картуз, світлий, однотонний, хлопчина збив на маківку. З-під заламаного козирка виглядав зухвалий русявий чубчик. У кутику рота приліпилася, ніби завжди там була, цигарка.

Кошовий уже знав, як виглядають батяри. Бо навіть спробував скористатися з поради Юзя й прогулявся на Верхній Личаків, та забрів недалеко, втратив до таких мандрів інтерес. Зрозуміло, не ходитимеш вулицею й не чіпатимеш кожного з найдурнішим запитанням у світі: «Дуже перепрошую шановного пана, ви не знаєте, хто міг поцупити мої двісті тридцять корон?» Простіше вже чатувати тут, хай і виглядатиме повним посміховиськом.

Смикнулося віко.

Погляд скочив від парочки знову до метушливого. Той саме вийняв з кишені пухкий гаманець. Слинячи пальці, відраховував Юзьові банкноти.

Батяри вже нікого й нічого довкола не помічали, зосередившись на ритуальному дійстві міняйла та його клієнта.

Знову смикнулося віко.

Клим у передчутті, що за мить почнеться те, заради чого він убивав усі ці дні, для чогось стис кулаки, ступив кілька кроків уперед.

Картатий щось коротко кинув Чубчику, майже в унісон із Кошовим рушив у напрямку Юзя і його прикметного метушливого клієнта. Чубчик же тим часом сплюнув цигарку на брук, поціливши прямісінько в ринву, заломив козирок свого картуза ще сильніше, при цьому міцно насунувши його на голову. Він уже примірявся. Чи Климові здалося, чи той справді зігнув ноги в колінах.

Узявши в міняйла стосик корон, чоловік із заклопотаним та водночас – явно задоволеним виглядом, із почуттям виконаного обов’язку почав мостити свій скарб у гаманець.

Юзьо тим часом утратив до чоловіка будь-який інтерес.

Повернувся, аби відійти в тінь сірої будівлі.

Зіткнувся прямим поглядом з Кошовим – той уже рухався йому навперейми. Що подумав у ту мить, невідомо. Бо Картатий уже підступив іззаду до провінціала, витягнув руки й сильно штовхнув того в спину.

– Злодій! Тримайте злодія! – зависло над площею.

Чоловік уже падав, причому дуже невдало, не так, як свого часу Клим: гепнувся, мов мішок із борошном, незграбно брикнувши при цьому ногою. Гаманець, як і слід було чекати, не втримав, упустив на землю. Картатий, зробивши свою справу, вже стрімголов біг через площу, а Чубчик, і далі волаючи на всю силу батярських легенів, стримів за ним, здіймаючи більше галасу, ніж треба. Гаманець підхопив раніше за власника, але Кошовий уже не чекав, поки меткі пальці спорожнять його, – у два стрибки опинився поруч.

– Стій! – гаркнув, збиваючи Чубчика з пантелику. – Злодій! Ось він, злодій! Тримайте його!

Дарма він це вигукнув – тепер люди на площі крутили головами, не розуміючи, скільки тут крадіїв, де вони, кого треба ловити, за ким гнатися і чи треба взагалі. Батяр, зрозумівши, що його викрито, жбурнув гарячий гаманець просто в Клима, крикнувши при цьому:

– Гоп! Лови!

Кошовий купився, та лише на якусь секунду – спритно відскочив, кинувся вперед, намагаючись в останньому відчайдушному ривку скоротити відстань між собою та Чубчиком. Той – хто б сумнівався! – виявився моторнішим. Крутнувся на п’ятах, побіг у протилежний від Картатого бік.

Гнатися за двома зайцями Клим не збирався.

Далі повівся так, як за інших обставин не вчинив би.

Метнувся до Юзя, котрий застиг зовсім поруч та не встиг оговтатися, рвучко вихопив тростину з його правиці. Перехопив, разом перетворивши її на подобу зброї.

Замахнувся.

Подавшись уперед, жбурнув тростину, закрутивши в повітрі.

Так вони хлопчаками робили на київських околицях. Так само гралися із сільськими ровесниками, коли батьки в роки його дитинства й отроцтва перебиралися влітку на дачу.

Давно цього не робив, та навички не забулися.

Закручена тростина влучила в ціль – ноги Чубчика зашпорталися.

Він явно не очікував такого нападу. Заточився, утримався, не впав, та біг затримав.

Не надовго.

Та Климові вистачило, аби знову скоротити відстань між ними.

Львівський батяр, хоч як, виявився меткішим. Здається, ось він, простягни руку й хапай, але правиця Кошового все одно зловила лише липневе повітря. Чубчик пурхнув уперед іще швидше, спершу лавіруючи між перехожими, котрі ще не зрозуміли, що відбувається, – а потім і штовхаючи їх. Прагнучи, аби кожен наступний опинився в мисливця на шляху. Климові довелося так само відштовхувати людей від себе, через що в повітрі повисла густа суміш польської, єврейської та німецької лайок.

– Рятуйте! Рятуйте! Вбивають!

Це волав Чубчик, на бігу показуючи пальцем позад себе, і до Клима враз дійшло: на нього. Перехожі, чого доброго, почнуть ловити його гуртом, здадуть у поліцію, доведеться довго пояснювати все. А головне: наступного шансу вирахувати та вполювати крадіїв не матиме аж так скоро. Якщо матиме взагалі.

Усе стрімко промайнуло в Климовій голові. Ніби на підтвердження слів навперейми вже мчав, виставивши перед собою міцні довгі руки, розпашілий вусатий здоровань. Кошовому не хотілося саме зараз, за таких обставин, згадувати, як гімназистом боксував та пробував освоїти навички французької боротьби. Те й інше давалося не аж так добре, спортсмена з Клима не виходило. Але жодна наука не минає даремно.

Сам від себе не сподівався, коли зупинив небажаного противника прямим ударом у щелепу.

Здоровило не впав, зупинився, потираючи забите місце. Поки думав, чи далі гнатися за кривдником, Кошовий, наддавши, знову суттєво скоротив відстань між собою та Чубчиком. Той, знаючи місто, наче власну хату, пірнав у двори, кружляв вулицями, мотав Клима переходами. За інших обставин Кошовий напевне б уже відстав. Проте вперед вели затятість, завзятість і розуміння – треба використати той самий єдиний шанс.

Нарешті вибігли на Корзо.

Іншого шляху, мабуть, просто не було. Пізніше Клим зрозумів: якби чубатий батяр хотів заплутати його в інший спосіб, якби справді бачив у цій несподіваній пригоді реальну загрозу, а не справжню забаву – скинув би погоню значно швидше. Запетлявши інакше, пірнувши у львівські нетрі глибше. Натомість,