Читати книгу - "Брехня. Як блеф, авантюри та самообман роблять нас справжніми людьми, Бор Стенвік"

сказати. Коли людина перед ними перестає бути схожа поведінкою до умовного дядька Френка, піднімається червоний прапорець.

О’Салліван називає цей метод «ефектом міс Марпл» – на честь героїні детективів Агати Крісті, яка мала звичку розгадувати таємниці вбивства, порівнюючи підозрюваних із жителями свого рідного маленького містечка. Фоєр порівнює цей метод з тим, що повинні зробити професійні актори, щоб ужитися в роль – відкинути власні суб’єктивні почуття та думки, а натомість повністю поринути в голову іншої людини. Цей метод разюче відрізняється від принципів роботи механічного детектора брехні, що базується на конкретних вимірах та значеннях. Але здатність чарівників так добре вживатися в роль може мати і недоліки. Навіть правдовидці можуть піддатися маніпуляціям брехунів, якщо ті нагадують їм когось, кого вони добре знали і любили, як-от дядька чи друга дитинства.

Двоє психологів з Університету Торонто, Ненсі Картер та Марк Вебер, провели в 2010 році експеримент із сорока шістьма студентами програми МВА (Магістр ділового адміністрування), усі з яких уже мали досвід роботи. За сценарієм учасникам розповіли, що університет потерпає від того, що при наймі персоналу кандидати часто обманюють та видають неправдиву інформацію, серед іншого шукачі роботи брехали про свою кваліфікацію. Кожного студента знайомили з двома кандидатами на посаду фахівця з підбору кадрів та питали, хто з них потенційно зможе провести результативну співбесіду та подолати проблеми з обманом. Чи їм слід вибрати Сью, яка до всього ставилася підозріло і виявляла цинізм, чи позитивну і довірливу Колін? Більшість вважали, що Сью краще підходить для цієї роботи.

Картер і Вебер на цьому не зупинилися, вони стали самостійно перевіряти групу людей і групувати їх на основі того, наскільки вони самі підозрілі чи довірливі. Потім вони показали їм відеозаписи інших студентів, аби розпізнати, хто на них бреше, а хто каже правду. Як виявилося, група довірливих впоралася із завданням з викриття брехні значно краще циніків. То, може, таки Колін повинна була отримати роботу?

Отримані результати узгоджуються з іншими дослідженнями, які показують, що привітніше налаштованих серед нас не так вже й легко обманути. Одне з можливих пояснень, яке подає серед інших соціолог Тошіо Ямагаші, полягає в тому, що підозріливі люди, як правило, уникають спілкування з тими, кого вони ще не знають і не довіряють, а це означає, що у них гірше із соціальною адаптацією. Доброзичливі, навпаки, постійно перебувають серед людей і є кращими знавцями людських душ, вони розвивають краще розуміння того, що відбувається у головах інших. Спільним знаменником є соціальні навички та добре розвинена вже згадана раніше «модель психологічного стану». Водночас вони таки краще розуміють іронію.

Екман та О’Салліван виявили сумарно 29 «правдовидців» серед загалом 12 000 протестованих. Вражає – знати, що деякі особливо проникливі люди можуть мати такі здібності. Але існують і ті, хто це заперечує. Як Асбйорн Раклев у своїй докторській дисертації, так і низка інших дослідників зазначають, що коли така невелика частка людей досягає понад 80 відсотків ефективності розпізнання брехні, це цілком може бути чистим збігом обставин, навіть якщо вони тричі поспіль викриють брехуна. Окрім першої згадки в дослідженні 2004 року, більше жодних робіт про таких чарівників не публікувалося, тож поки немає ніякої певності у їх існуванні.

Звичайно, уміння читати думки інших звучить привабливо. Адже постійно ставити під сумнів власні упередження для індивіда є одночасно кропітким та виснажливим завданням, що залежить від уміння визнавати помилки та підкорятися. А поліції доводиться постійно шукати докази та перевіряти факти, що є доволі ресурсозатратно.

– Так, така робота не надто приваблива, – каже Асбйорн Раклев. А потім уточнює, – неймовірно неприваблива і дуже нудна, адже вона руйнує міф про такого собі супердетектива.

Того, ким він із самого початку хотів стати?

– Так, – каже він і зводить брови. – Очевидно, міф сформований Голлівудом. Я ж хотів бути просто здібним і профі у своїй справі, суперслідчим.

Можливо, в детектива та вченого багато спільного, тож я запитую, чи опинився він там, де зараз є, через свій аналітичний спосіб мислення. Раклев хитає головою і каже, що річ тут радше в амбіціях та соціальному підґрунті, і коли я розпитую далі, сподіваючись почути цікаву історію, він швидко відрізує, що тут надто багато змінних, аби говорити щось напевно. Як і годиться досліднику, він надає перевагу залишити питання відкритим. І, схоже, тут варто повірити Асбйорну Раклеву, втім, як і поліцейським Норвегії.

Правдиві брехуни

В останні роки приділяється багато уваги новим можливостям машинного виявлення брехні, особливо методам, в основі яких сканування мозку. Якщо певні ділянки мозку активуються щоразу, коли ви брешете, і ми можемо бачити їх на екрані, можливо, ми нарешті наближаємось до світу, вільного від брехні та сумнівів? Сучасні технології подарували невеличку надію: у так званих функціональних МРТ-сканерах потік крові до мозку потенційного брехуна можна сканувати під час його розмови і бачити, які частини мозку найбільш активні. В ідеалі така машина могла би зловити момент, коли брехун докладає додаткових творчих зусиль.

Чи можна за допомогою науки покращити систему правосуддя? Досконалою машиною можна було б тут же виправдати невинних під час слідства і бути впевненим, що засуджено винних. Однією з проблем таких сканерів є те, що поки кожна участь у тестуванні є добровільною. Людина, яку обстежують, повинна бути абсолютно спокійною, інакше результати нічого не варті. І це добре, в демократичному суспільстві ви повинні дати згоду, перш ніж хтось читатиме ваші думки. Але чи знайдете ви стільки добровольців?

– Візьмемо за приклад стосунки між дружиною та чоловіком, – каже Асбйорн Раклев, починаючи розігрувати сцену:

«Ти повертаєшся додому пізно, і вже кілька тижнів жодного разу не сказав, що любиш мене – у мене починають закрадатися думки… щось відбувається?» Він піднімає руки: «Ні, ні, ні ...» Потім знову нахиляється вперед: «Гаразд, але тоді ми просто йдемо і проходимо тест, я оплачу його».

– Звичайно, людина добровільно погодилася б на це, адже можна було б негайно отримати відповідь. Суспільство тоді було би геть іншим.

Ревниві подружні пари, швидше за все, неодноразово відправлятимуть один одного на такі тести, а відмова від тестування трактуватиметься визнанням провини. А як щодо політиків? Хтось у якийсь момент точно попросив би політиків пройти перевірку на брехню, а хто наважився би балотуватися на виборах, знаючи, що всі його думки можуть викрити? Може повторитися та ж ситуація, що і з попереднім намаганням виявити комуністів та гомосексуалів, але тепер уже з новим науковим алібі. Суспільство від цього, ймовірно, стало б тривожнішим, і найбільший страх мали б