Читати книгу - "Стосунки на годину і більше, Емілія Дзвінко"

Розділ 16

Я прокидаюся від того, що мені надто жарко, бо я міцно втиснута в тіло позаду себе. Відкриваю очі і бачу, що в мене на животі чужа рука, футболка високо задерлася і вся моя дупа виставлена на показ. Уявляю, який в мене вигляд. Згадую вчорашній вечір і, о Боже! До мене доходить, що поруч зі мною Кирило. Я нервую і одразу пробую вивільнитись з його захвату. Не виходить, бо він надто міцно притиснув до себе. Відчуваю як хлопець повільно ворушиться, тому пробую ще раз звільнитися з його обіймів.

— Краще не трися до мене так активно, — напівсонно каже Кирило, але руку з мого живота не поспішає забирати.

Я ще не встигла зрозуміти, який в нього настрій, але знову роблю спробу встати. Відчуваю як в мою дупу впирається твердий член. Червонію, обурююся, злюся. 

— Збоченцю, пусти мене, — активніше брикаюся. 

Кирило різко забирає руку з живота, а я від несподіванки скочуся з дивану на підлогу. 

— Ай, — зойкаю, бо трохи вдарилася ліктем.

Хлопець потягується як задоволений котяра і дивиться на мене з гори. 

— Це все фізіологія, — відповідає Кирило. — Я тебе попереджав, щоб ти не терлася об мене. Але ти не послухала, тож реакція передбачувана. Я здоровий чоловік.

— Треба було одразу відпустити мене, — обурююся і намагаюся не дивитися в очі Кирилу, мені чомусь соромно. 

— Лео, це ти вчора заснула на мені і потягнулася з обіймами, так що не влаштовуй зараз драму, бо нічого не сталося і нам не по 5 рочків. О’кей? — спокійно каже Кирило. От би мені навчитися так легко блокувати емоції. 

— О, бачу, що магія вчорашнього вечора розвіялися і ми попали в реальність, де ти знову став мудаком, — зітхаю я.

— А ти істеричкою, — кидає мені Кирило.

Він встає з дивана і на маленьку долю секунди наші погляди перетинаються. Я бачу в його очах теплоту, але то певне від того, що вино ще не вивітрилося з голови повністю. Ми обидвоє одночасно переводимо погляд на журнальний столик з пустою пляшкою і пустими коробками з під піци. От би залізти в голову Кирилу і дізнатися, що насправді він думає.

—  Збирайся, — командує Кирило. —  Я відвезу тебе в універ. А по дорозі обговоримо деталі сьогоднішнього вечора. 

Під універом всі цікаві одразу звертають на нас увагу. Дехто навіть потай намагається знімати нас чи фоткати. Звісно, бо це ж Кирило! Молодий, багатий, красивий. А ще з огидним характером, дурними принципами і відсутністю почуття гумору, але то ж на ньому не написано, тож для більшості студенток він краш, а я щасливиця на яку він звернув увагу. Кирило звик до публічності, на відміну від мене, тож почувається впевненіше і добре вдає хорошого хлопця: відчиняє двері авто, подає мені руку, легенько приобіймає, а наостанок ще й волосся загортає мені за вухо і ледь торкаючись лишає маленький цьомик на щоці. А мене розриває від суперечності. Тілу так подобається те, що робить Кирило, воно звикло до його дотиків і запаху, а розум бунтує і кричить, щоб я зупинилась, бо це все лише гра. Але ж так приємно …

—  Я заберу тебе о 17:00 біля ательє.

—  Заїдь за мною до мене. Я сьогодні візьму вихідний, —  кажу хлопцеві.

—  Домовились.

Ми прощаємось на очах у публіки і поринаємо кожен у своє життя. Моє, доречі, може бути не таким чарівним, якщо я сьогодні не закрию всі організаційні питання по грантовій програмі, тож день обіцяє бути насиченим. Пари проходять нормально, за винятком косих поглядів одногрупниць, які бачили мене з Кирилом минулого разу і сьогодні. Певне, встигли звернути увагу, що на мені той самий одяг, що був вчора. Я намагаюся ігнорувати хвилі негативу, але, всеодно, образливо за себе, бо не хотілося б, щоб про мене думали ніби я утриманка чи мисливиця за грошами. Хоча, якась малюсінька частинка правди є в цьому, бо гроші мені таки потрібні і Кирило їх дасть.

Питання із грантом мені вдається вирішити швидко. Заявку заповнила, скан-копії документів додала. Готово. Забігла до нашої завкафедри і розказала, що я знайшла вихід із ситуації і можу продовжувати роботу над своїм творчим конкурсним проєктом. На щастя Ольга Ярославівна не розпитувала що і як, а лише щиро пораділа за мене і побажала успіху. 

Пишу повідомлення колегам з ательє і попереджаю, що сьогодні не зможу прийти. Мене одразу запитують чи щось трапилось і чи не потрібна допомога? Усміхаюся і відписую, що все гаразд. Так приємно, що є люди, яким не байдуже.

На сьогоднішню вечерю вирішую взяти бавовняну білу футболку та блакитні джинси-скіні. Це зручний і комфортний образ без натяків на будь-що. Крім цього, в Кирила точно є в гардеробі біла футболка і джинси. Гадаю буде норм, якщо ми вдягнемо парні образи. Беру з собою ще косметичку та запасну піжаму з футболки та шортів. Залишу її в Кирила, бо певне, ще не раз прийдеться в нього лишитись. Просити футболку більше не буду. Досить з мене принижень.

Приїжджаємо до Кирила близько 18:00. Він злий, заведений, похмурий. Все, як і минулого разу перед зустріччю з Вікторією. Хоч вбий, а я не розумію, для чого себе так катувати і організовувати ці фальшиво-дружні посиденьки. 

— Я в душ і переодягатися, — каже Кирило. — Де твоя кімната, ти вже знаєш.

Я киваю.

— Кириле, можна я виберу тобі одяг, — не сміливо пропоную, бо знаю, що хлопець може мене образити або просто посміятися.

— Ти думаєш я не впораюся? — зацікавлено питає.

— Я хочу, щоб ми сьогодні були в парних образах, — пояснюю Кирилу. — Повір, це справить враження на твоїх “друзів”.

— Мені не хочеться з тобою сваритися, тому нехай буде по-твоєму, — одразу згоджується Кирило. — Поки я прийматиму душ, можеш зайти в мою кімнату і обрати щось з мого гардеробу. Леопардовго пальта та рожевих лосинів в мене точно не має, тож можу бути спокійним.

— Ого, ти навіть вдало пожартував!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍